Читати книгу - "Шантарам"

Блиск очей Халеда викликав у мене новий напад роздратування, Я майже кричав на нього, але, побачивши в його погляді тепло і співчуття, зареготався. Він теж полегшено засміявся.

— І мені стане набагато краще,— сказав я,— якщо ти припиниш мене розпитувати. Я просто... просто балакаю забагато, от і все. Дай мені спам’ятатися. Господи! Поперед мене забили людину, позаду поцілили мого коня. Вже й не знаю, зачарований я від кулі чи просто мені поталанило.

— Тобі пощастило,— поспішно відповів Халед серйозним тоном, хоча очі його сміялися.— Неприємна ситуація, але могло бути і гірше.

— Гірше?

— Вони не використали важкої зброї — мінометів, кулеметів. Якби вони у них були, то було б набагато гірше. Найпевніше, це був невеликий патруль, можливо, не росіяни, а афганці, вони стріляли, щоб випробувати нас, чи й просто навмання. Так чи так, у нас троє поранених, а четверо коней ми утратили.

— Де поранені?

— Попереду, в ущелині. Може, підемо туди?

— Звісно, звісно. Допоможи мені розібратися із збруєю.

Ми висмикнули сідло і повіддя з-під мертвого коня і квапливо попрямували до колони, що вишикувалася біля входу в ущелину. Поранені лежали під прикриттям схилу гори. Коло них стояв Хадер, він уважно і похмуро дивився на плато за моєю спиною. Ахмед Заде акуратно, але поспішно знімав одяг з одного з поранених. Я поглянув на небо: вже смеркало.

У одного бійця була зламана рука: на нього впав підстрелений кінь — відкритий перелом передпліччя біля зап’ястя. Кістку треба було вправляти — вона стирчала під страхітливо неприродним кутом, але шкіра ніде не була прорвана. Коли Ахмед Заде зняв сорочку з другого пораненого, ми побачили, що в нього поцілили двічі. Обидві кулі застряли дуже глибоко, без серйозної хірургічної операції витягти їх було годі. Одна потрапила у верхню частину грудей, розтрощивши ключицю, інша засіла в животі, залишивши широку і, понад усякий сумнів, смертельну рану від стегна до стегна. Третій — селянин на ім’я Сиддикі — отримав важке поранення черепа. Кінь скинув його на каміння, і він ударився верхньою частиною голови, біля самої маківки. Рана кровоточила, на голові була добре помітна тріщина. Мої пальці ковзнули по липкому від крові черепу. Голова розкололася на три великі шматки. Один з них геть хилитався, і я зрозумів, що варто зробити один необережний рух — і він залишиться в моїй руці. Єдине, що не давало черепу розпастися на шматки,— сплутане волосся Сиддикі. Біля основи черепа, там, де голова з’єднується з шиєю, утворилася велика пухлина. Він був непритомний, і я сумнівався, що він колись прийде до тями.

Я ще раз поглянув на небо. Вже геть смеркало, у мене майже не залишалося часу. Мені потрібно було зробити вибір — одного лишить помирати, а іншого хутчій рятувати. Я не був лікарем і ніколи раніше не попадав під обстріл. Але ця робота дісталася мені, напевно, тому, що я знав трохи більше, ніж усі інші, й хотів зробити її. Було холодно, я страшенно змерз. Стоячи навколішки у кривавій калюжі, я відчував, що штани мої геть промокли. Коли я звів очі, щоб поглянути на Хадера, він кивнув, немов читаючи мої думки. Мене аж нудило від страху і почуття провини, коли я укрив Сиддикі ковдрою, щоб він не мерз, і підійшов до чоловіка зі зламаною рукою.

Халед уже розклав на рядні похідну аптечку. Я кинув до ніг Ахмеда Заде слоїк з антибіотиком, антисептичний розчин, бинти і ножиці, показав, як очищати і перев’язувати рани, і поки Ахмед зайнявся кульовими пораненнями, заходився коло перелому. Той бідолаха щось збуджено бурмотів. Його обличчя було мені добре знайоме: він володів особливим талантом збирати в стадо неслухняних кіз, і я часто бачив, як ці створіння мов прив’язані ходять за ним по нашому табору.

— Що він сказав?

— Він запитав, чи буде рука боліти...— пробурмотів Халед, намагаючись зберегти підбадьорливо нейтральний вираз на обличчі і спокій в голосі.

— Якось зі мною сталося щось подібне... тож я знаю, як це болить. А болить воно, братику, так нестерпно, що краще прибрати його зброю подалі.

— Зрозуміло,— сказав Халед.— А нехай тобі!

Він широко всміхнувся і, опустившись на землю поряд з пораненим, делікатно взяв автомат Калашникова з його рук, а потім поклав його оподаль. Стало зовсім темно, і тоді п’ятеро друзів пораненого притиснули його до землі, а я смикав і викручував його розтрощену руку, аж вона стала схожою на ту пряму, здорову кінцівку, якою колись була,— але вже ніколи нею не буде.

— І-і Алла! І-і Алла! — вигукував поранений крізь зціплені зуби.

Коли зламане місце було зафіксоване жорсткими пластиковими шинами і забинтоване, коли ми залатали рани другого муджагіда, я поспішно обмотав бинтом голову непритомного Сиддикі, і ми вирушили в дорогу. Вантаж поскладали на вцілілих коней. Чоловік з кульовими пораненнями їхав верхи, його з обох боків підтримували друзі. Сиддикі був прив’язаний попругами до одного з в’ючних коней, так само, як і тіло Маджида. Решта йшла пішки.

Підйом був крутий, але короткий. Тяжко зіпаючи в розрідженому повітрі і тремтячи від холоду, я разом з усіма штовхав і тягнув коней, що насилу дерлися кручею. Ніхто жодного разу не поскаржився, не зронив ні слова невдоволення. Один з підйомів виявився надзвичайно крутим, і я зупинився, хапаючи ротом повітря, щоб трохи відхекатися. Двоє чоловіків попереду мене обернулися і, побачивши, що я вхоркався, спустилися униз, хоч були вже набагато вище од мене. Широко всміхаючись і підбадьорливо ляскаючи мене по плечу, вони допомогли затягнути коня на схил, а потім побігли допомагати тим, хто пішов уперед.

— Ці афганці, можливо, і не найкращі люди на світі, щоб жити разом з ними, зате найкращі, щоб разом помирати! — видихнув Ахмед Заде, насилу плентаючись по стежці попереду мене.

Після п’яти годин підйому ми досягли місця призначення — партизанського табору в горах Шахр-і-Сафа, захищеного від нападу з повітря величезним виступом скелі. Під тим виступом була чимала печера, що провадила до цілої мережі інших печер. Декілька менших за розміром замаскованих бункерів оточували печеру кільцем, що охоплювало по периметру гірське плато.

Хадер скомандував зупинитися. Світив повний місяць. Загоновий розвідник Хабіб попередив про наше прибуття, і муджагіди вже з нетерпінням чекали на нас. Мені в центр колони передали, що Хадер чекає мене, і я подався вперед.

— Ми поїдемо в табір по цій стежці — Халед, Ахмед, Назір, Махмуд