Читати книгу - "Шантарам"

стали спеціальні знання, з’явився учений, який міг мені дати їх. Я знав, що багато відповідей лежить у царині науки про життя і зірки, а також в хімії. На жаль, мій дорогий есквайр Маккензі не навчив мене цього, якщо не враховувати найелементарніших понять. І тоді я зустрів фізика, що працював ув Атомному дослідницькому центрі Бгабга в Бомбеї. Дуже добрий був чоловік, але мав тоді пристрасть до азартних ігор. З ним сталася біда: він програв велику суму чужих грошей в одному з клубів, а я знав його власника,— той працював на мене, коли мені це було потрібно. У того вченого були неприємності й іншого роду: він закохався в жінку і наробив через неї дурощів — тож небезпека загрожувала йому і з цього боку. Коли учений прийшов до мене, я допоміг вирішити його проблеми і влаштував так, що все лишилося поміж нами: ніхто нічого не дізнався ні про його безрозсудність, ні про мою участь в його справах. І він почав учити мене. Його зовуть Вольфганг Персис. Якщо захочеш, я познайомлю тебе з ним, коли ми повернемося.

— Як довго він вас учив?

— Ми розмовляли з ним раз на тиждень упродовж останніх сімох років.

— Господи Ісусе! — здивовано вигукнув я, думаючи не без зловтіхи, що мудрий і могутній Хадер умів узяти те, що йому було потрібно.

Але в наступну мить я засоромився цієї думки. Адже я так любив Хадера, що пішов за ним на війну. Чом би й цьому вченому не полюбити його? І я зрозумів, що відчуваю ревнощі до вченої людини, якої я не знаю і, можливо, ніколи не побачу. Ревнощі,— як і зраджена любов, що їх породжує,— не хочуть брати до уваги ні часу, ні простору, ні мудрих, зважених аргументів. Ревнивець може докоряти небіжчикові або ненавидіти незнайому людину за саме тільки звучання її імені.

— Ти питаєш про життя,— м’яко сказав Хадер, міняючи тему розмови,— тому що думаєш про смерть. Думаєш про те, як забрати чиєсь життя, еге ж? Я вгадав?

— Так,— пробурмотів я.

Він мав рацію — я хотів забрати життя мадам Жу, що сидить на своєму троні в потайній кімнаті гротескового бомбейського борделя під назвою Палац.

— Пам’ятай,— наполегливо говорив Хадер, тримаючи мене за руку, Щоб надати більшої ваги своїм словам,— іноді доводиться здійснювати погані вчинки заради високих цілей. Головне — бути упевненим, що наші цілі правильні, а коли чинимо зло, визнавати це чесно, не брехати самим собі, не намагатися переконати себе в правильності своїх дій.

Пізніше, коли відшуміло весілля й замовкли радісні пісні, а ми знову рушили в похід і підіймалися скелястими кручами, я спробував звільнити своє серце від вінка з колючок, яким оповив його Хадер сказавши: «Погані вчинки заради високих цілей». Я пережовував цю фразу в своїй свідомості, як ото ведмідь жує шкіряну попругу на своїй лапі. У своєму житті я майже завжди здійснював недобрі вчинки задля хибних цілей. Навіть коли я чинив правильно, мої спонуки нерідко були не найкращими.

Мені зробилося тоскно; ніяк не міг я позбутися сумнівів і журби, які опосіли мене. Я часто думав про Ананда Рао, мого сусіду в нетрищах. Згадував його лице, що всміхалося мені крізь грати у в’язниці на Артур-роуд,— добре гарне обличчя, таке безтурботне, супокійне. Він вважав, що вчинив хибно з добрими намірами. Він спокійно прийняв покарання, котре заслужив, як сам сказав мені, наче то було його право або привілей. Я довго думав про це і врешті прокляв Ананда. Прокляв, щоб викинути зі своєї пам’яті, тому що в мені звучав голос — мій власний чи, може, голос мого батька,— який казав, що я ніколи не знайду спокою. Ніколи не досягну цього Едему душі, коли прийняття покарання й визнання правильних і хибних учинків звільняє від бід, що засівають камінням безплідне поле серця вигнанця.

Ночами прямували ми на північ, підіймалися на гору, щоб перетнути вузьку ущелину Кусса в горах Хада. Шлях у тридцять кілометрів пташиного польоту обернувся для нас майже ста п’ятдесятьма кілометрами підйомів і спусків. Потім кілометрів із п’ятдесят ми йшли плоскогір’ям, і над нами стояло безкрає небо. Ми перетнули річку Аргастан і три її притоки, дісталися до Шахбадської ущелини. Мене ще непокоїли міркування про правильне і хибне, аж нас уперше обстріляли.

Хадер не дав нам привалу перед входом до Шахбадської ущелини, і того холодного вечора це врятувало багато життів, зокрема й моє. Ми вибилися з сил після того, як гнали клусом відкритою місцевістю, тож хотіли були зробити привал, але Хадер звелів перешикуватися в колону й іти далі. Ми заїхали в ущелину, і тут пролунали перші постріли. Я почув звук — глухий стукіт металу, наче хтось ударяв шматком мідної труби об порожній бензобак. Здуру я ніяк не пов’язав його з пострілами і плентав собі далі, тримаючи коня за вуздечку. Потім кулі почали лягати ближче, зі стукотом колупати стежку, влучати в нашу колону і в довколишні скелі. Люди кинулися навсібіч, намагаючись заховатися. Я впав на землю, вдавлюючи лице в куряву й умовляючи себе, що насправді нічого не сталося і я не бачив, як розірвало спину чоловікові, що йшов попереду, і як він спіткнувся, падаючи долілиць. Люди навколо мене почали стріляти у відповідь. І тоді, зціпенівши від жаху, судомно вдихаючи куряву, я нарешті зрозумів, що потрапив на війну.

Я, певне, так і лежав би долі, слухаючи, як шалено калатає серце, якби не мій кінь. Я випустив повід, і кінь з переляку став дибки. Я злякався, що він може затоптати мене, тож підхопився і почав ловити повід, що хвиськав у повітрі. Моя кобила досі була найслухнянішою з-поміж усіх коней, а тепер наче здуріла — зірвалася дибки і почала брикатися, бити копитами і тягнути мене назад. Потім почала кружляти, раз у раз звужуючи круги й вибираючи позицію, з якої можна дужче мене стусонути ногою, навіть примудрилася боляче гризонути мене за руку крізь три одежини.

Я кинув погляд ліворуч і праворуч. Ті, хто був ближче до скель, тягли своїх коней, щоб сховатися за камінням. Ті, що були безпосередньо переді мною і ззаду, зуміли якось укласти своїх коней додолу і полягали за ними. Тільки мою кобилу було видно як на долоні, бо вона ніяк не могла заспокоїтися. Не маючи навичок наїзника, дуже важко змусити коня лягти в розпал бою.

Коли в тебе стріляють, здається, ніби ти