Читати книгу - "Я живу з чудовиськом, Selina Tamamushi"

Автор: пухнастий білий кіт із помаранчевими очима,

який ніколи не підписувався на участь у соцмережах, але став зіркою інтернету проти своєї волі.

Зазвичай життя з Чудовиськом — це низка дивних, але передбачуваних подій. Проте іноді Катя вирішує, що їй терміново потрібно знайти нове заняття, а я, як завжди, стаю жертвою її натхнення.

Цього разу її осяяло: «Я стану блогером!»

— Сніжок, ти навіть не уявляєш, як це буде круто! — оголосила вона.

Звісно, я не уявляв. І, як з’ясувалося пізніше, краще б я так і не дізнався.

Катя раптом вирішила, що її життя недостатньо «естетичне» для блогу. Весь день вона тягала по квартирі коробки, міняла місцями меблі, вішала дивні гірлянди й фотографувала все це. Я лежав на своєму улюбленому підвіконні, спостерігаючи за цим хаосом, поки вона не підійшла з підступною усмішкою:

— Сніжок, а тепер твій вихід!

Мій вихід? Я що, підписував контракт? Я не хотів бути блогером! НЯУ! Невже твоя пам’ять настільки коротка, що її не вистачає навіть на один день? ТИ хотіла стати блогером! НЕ Я!

Катя поставила переді мною коробку, накриту пледом, і посадила мене зверху.

— Благаю, сиди смирно. Це для «затишного кадру».

Я сів. Затишок? Це моє друге ім’я. Але її уявлення про затишок включали дурнуватий бантик на моїй шиї та чашку з какао, яка смерділа шоколадом.

— Супер! Сніжок, ти просто природна модель! — клацала вона камерою.

Модель? Я намагався виглядати велично, але це складно, коли на шиї теліпається рожевий бант.

Наступного дня Чудовисько-Катя у захваті сиділа за ноутбуком:

— Дивись, Сніжок! Наші перші підписники!

Наші? Я навіть не знаю, що таке «підписники», але Чудовисько було у захваті.

— Люди пишуть, що ти найгарніший кіт у світі!

Я зітхнув. Ну звісно, це правда, але навіщо ж виставляти це напоказ?

Потім вона вирішила влаштувати пряму трансляцію.

— Усі хочуть побачити тебе наживо, Сніжок, — сказала вона, ставлячи переді мною ноутбук.

Переді мною був екран, де мелькали дивні повідомлення:
«Ооо, який Няшка!»
«Покажіть його лапки!»
«Погладьте котика!»

Катя радісно виконувала прохання. Вона гладила мене, хапала мої лапи й навіть намагалася змусити мене «махати».

— Скажи щось, Сніжок! — засміялася вона.

Я відповів мовчанням. Як істинний філософ, я говорю лише у моменти глибокого осмислення життя (або коли холодильник відкритий).

Наступного дня почався справжній жах. У наші двері подзвонили.

— Це ваші підписники! Ми живемо в сусідньому будинку, можна сфоткатися зі Сніжком? — радісно вигукнула якась дівчина, стоячи на порозі з телефоном у руках.

Катя усміхнулася, але я одразу зрозумів: це кінець.

Мене витягли з затишного кошика, і я опинився на руках у незнайомців. Один хотів селфі, інший сказав, що я «ідеальний пухнастик».

— Ну досить уже! — закричав я (у своєму котячому розумінні). Але хто мене слухає?

Коли візитери пішли, я був виснажений. Катя, задоволена, сіла поруч і погладила мене.

— Ми просто суперзірки, Сніжок, — прошепотіла вона.

Зірки? Мені не потрібні зірки. Мені потрібна тиша, миска зі смаколиками й трохи особистого простору.

Наступного дня я натиснув кнопку літака на ноутбуці. Увімкнувся режим польоту. Тепер Катя тимчасово «без зв’язку». Нарешті можна зітхнути спокійно.

P.S. Не будьте гарними й милими. Ваше Чудовисько захоче показати вас усьому світу. А в цьому немає жодних плюсів для нас.