Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

ви з таким же азартом ліпитимете снігові фігури, — каже Аарон, пропускаючи тарілку з м’ясом, — це одночасно підвищить і знизить ваші шанси на перемогу, — він усе ще в піжамі, і я почуваюся так, ніби мушу попередити його про недоречність гардеробу, яку він відчує протягом наступних кількох годин, але я не впевнена, що існує спосіб адекватно пояснити, як мені про це відомо.

— Що б це означало? — питаю натомість.

— Гадаю, він хоче сказати, — вставляє Кайл, беручи тарілку в чоловіка, — що ти цього року здаєшся дещо…

— Непередбачуваною, — обережно закінчує тато.

— Він хотів сказати «чокнутою», — виправляє Майлз.

— Насправді я не це мав на увазі.

Кеннеді розриває свій панкейк виделкою.

— Хто зібрався чокатися?

Майлз відводить очі від телефона:

— Та є тут одна.

Захарія зводиться на стільці.

— Не люблю, коли щось б’ють.

— Майлзе, — бурчить мама.

— Що?

— Зараз Різдво. Поводься чемно з сестрою, — каже вона.

Кайл садовить Захарію назад на стілець.

— Коли я був у групі підтанцьовки в Джанет Джексон, — провадить він, — ми називали такий настрій «з вихилясами».

Ендрю перехоплює мій погляд. «Будь ласка, занотуй: згадка про підтанцьовування в Джанет Джексон номер один».

— «З вихилясами» — влучний опис мого настрою, — я не кажу, що попри те, що я одна тут здаюся дещо непередбачуваною, всі, крім Аарона, вже взяли свою подвійну порцію їжі, як і завжди.

Кайл передає Тео порожню тарілку, і той бурчить, що має її наповнити.

— Мей, — він встав з-за столу, піднявши підборіддя, запрошуючи мене піти за ним. Допомогти відкрити духовку? Потримати тарілку, поки він наповнює її?

Жестом показую, що зайнята, розмазуючи кусень джему по млинцях, і бурмочу:

— Чом би й ні? — накладаю велетенську ложку яблучного соусу.

Але з таким витвором мистецтва перед носом легко не помітити здивовані погляди навколо стола.

— Дорогенька, — ніжно говорить мама, — ти впевнена, що хочеш усе це з’їсти?

Я ніколи не сперечаюся з мамою, але оскільки ніщо більше не має значення…

— Мої очі кажуть «так», — відповідаю. — Шлунок, мабуть, не згоден. Але це — найкращі млинці, які я куштувала за цей рік, і хто знає, коли їстиму такі знову, — підморгую Бенні: — Ну, за винятком мене. Я-то точно їх іще раз їстиму, — схиляюся до виделки, відкушуючи шматок.

Бенні кидає на мене застережливий погляд:

— Пригальмуй, дитя. Чого не передаєш заправки?

Нахмурившись, я даю її Ендрю, який вдає, що давиться власним сніданком.

— Мей, — зауважує Кеннеді з протилежного кінця столу, — якщо ти з’їси це все, то виблюєш.

— Одного разу я з’їв чотири панкейки з шоколадною крихтою й виблював прямо в татковій машині, — каже Захарія.

Кеннеді заплющує очі.

— Смерділо довго.

— Полуницею, — з ентузіазмом додає хлопчик.

— Кеннеді, Захаріє, — заводить Аарон, — ніяких балачок про блювоту за столом.

— Правильно, — каже Рікі, змінюючи тему. — Поговорімо про фігури. Усі знають, що робитимуть цього року?

Ендрю нахиляється й шепоче мені на вухо:

— Як щодо панди?

Я мотаю головою та дивлюсь йому прямо в обличчя. Нас віддаляє лише кілька дюймів. У нього під губою крапелька яблучного соусу. Подумки я злизую її, а голос у голові мурчить: «Просто зроби це. Він усе одно не пам’ятатиме».

— Краще зліпимо снігову мавпу, — нашіптую я, — назвемо її Тея та переможемо.

* * *

Ендрю схиляється, обережно вирізаючи обличчя Теї. Всі навколо працюють у зосередженій тиші. Жодної сніжки в полі зору.

— Що ж… Ми ніколи не говорили про такі речі, але ти все ще в Берклі, чи не так? Не повертаєшся в Лос-Анджелес?

Я дивлюсь на нього, здивована запитанням. Тобто не дивно, що він таким цікавиться — це очевидна річ, про яку можна поговорити з кимось, кого ти бачиш лише кілька разів на рік. Мене дивує те, як Мей із Реальності, здається, вже давно в захваті. Тепер я — Мей із Хижки. Мей із Часової Петлі в Юті. Очевидно, їй весь час потрібно проводити поряд з Ендрю з Хижки. Усе, що мені відомо — я можу ніколи не повернутися додому. Якщо стрибки в часі продовжаться, я можу ніколи не покинути Юту, і реальний світ так і не дізнається, що я це зробила.

Повільно зітхаю:

— Ага, з Лос-Анджелесом не склалося.

Насправді не вийшло через те, що не слід було зразу хапатися за роботу. Я щойно закінчила коледж і пішла працювати графічною дизайнеркою в крихітний стартап, який ледве міг платити мені кошти на життя в одному з найдорожчих і найнедоступніших міст у країні. Сором повернення під крило своєї матері — і її нового чоловіка — був одразу ж витіснений полегшенням від того, що не доведеться платити рахунки зі своєї кредитки. Але минуло два роки, і я почуваюсь менше обізнаною фінансово, ще й спроможною провалити все на самому початку.

— Але загалом усе гаразд?

— Ну, — кажу, — мені не треба платити оренду і я можу розважатися з Майлзом, де б він не захотів. Але разом з тим я сплю у своєму дитячому двоярусному ліжку й чую, коли мама займається сексом зі своїм новим чоловіком, тож… загалом усе «гаразд».

Здригнувшись, Ендрю протягує:

— Боже, чому я це чую?

— Я страждаю, і тобі не завадить.

— А що тоді з роботою?

Насипаю більше снігу на черево Теї.

— В нормі.

— Спокійно, — каже він, і його глибокий голос вібрує моєю спиною, — не захоплюйся надміру.

Це смішить мене:

— Пробач. Просто коли я взяла роботу, то думала, що робитиму більше веселих речей і менше комп’ютерних штук, які висмоктують душу.

— Мені здавалося, ти працюєш з дітьми.

Я — незвично відсторонено — знизую плечима.

— Програма пішла не зовсім так, як я очікувала.

Це применшення, якщо можна так сказати. Після переїзду додому я подалася на роботу в некомерційну організацію, що базується в Берклі, чия мета — створити безкоштовні інноваційні програми для дітей з бідних та неблагополучних сімей. Маючи два дипломи — з графічних мистецтв (мама сказала мені гнатися за мріями) й фінансів (тато сказав бути практичною) — я запропонувала створити безплатні вечірні програми в центрі Берклі, де діти могли б вивчати графічне мистецтво й дизайн. В ідеальному світі я б викладала уроки, а діти будували б свої портфоліо та заробляли гроші на коледж, пропонуючи недорогі послуги з графічного дизайну місцевим підприємствам.

— Твоєму босу не сподобався план? — запитує Ендрю і великими пальцями обережно змітає лінію зайвого снігу.

— Та ні, ідея їй сподобалася, — відповідаю. — Ми витратили понад рік, плануючи, як би це працювало, визначаючи, які фонди потребувалося би підняти та як це зробити, напрацьовували ліцензії та сперечалися, як наповнити сайт.