Читати книгу - "Енергія Істини - Пролог (e/verity - Prologue), SigmArs"

Герой хотів вийти на світанку, але подумав, що для максимальної надійності, а також впевненості в успіху, потрібно піти після обіду, бо спозаранку поки прохолодно, особливо на висоті.

Наближався вечір.

Бернард зібрав всі необхідні інструменти до купи і зав’язав мотузками у до рюкзаку та закинувши на спину вийшов з дому. Хлопець пішов по стежці, що веде на той самий пагорб.

Він минав поруч із пишними дубами, які демонстрували свою велич широкими стовбурами і листяним покривом, а також гострим, концентрованим запахом деревної смоли.

Далі на шляху вгору стежка закінчується. Там усе навколо зливається у високій траві, утворюючи невелике поле, багате на різні кущі з ягодами. Ці плоди кожного літа збирають собі місцеві мешканці, щоб під’їдати та відпочити під час роботи або насолодитися ними разом з рідними і близькими під час відпочинку.

— Ой, шкода, що мені не доведеться покуштувати їх всіх в цьому році.– З обличчям, наповненим легкою печаллю і тягарем, промовив він. — Нещодавно усвідомив, що чим швидше наближається день мого виїзду за місто, тим більше я починаю сумувати за тим, що покину.

До його бажаної мети залишалося зовсім трохи часу.

Проходячи біля блакитних джерел води, що стрімко течуть вниз і омиюють гірські породи, Бернард ненавмисно згадав ті золоті дні свого дитинства, коли вони з усією родиною кожного літа приходили сюди, щоб купатися. Це були дивовижні миті.. Родичі проводили час разом, навчаючи молодших плавати у джерелі. Але після того, як помер мій батько, вони перестали сюди повертатись. Крім того, підліток вже тоді не був маленькою дитиною у свої вісім, так що, все одно ці миті радості не тривали б вічно.

— Весною тут майже нікого немає, тому я можу насолодитися величчю затишного куточка, де живу, якого мені так не хочеться покидати, на такий довгий час.

 ***

(— Ось і я на місці.)

Близько від вершини пагорба, під кількома великими валунами, що, наче, притискалися один до одного, повинен бути вузький прохід, що вів усередину. Саме через нього Бернард зміг потрапити туди раніше. Діставши лопату з-за спини той почав розчищяти прохід,  бо ліани що тримали раніше це місце змінили своє положення і деякі камені звалилися додолу.

Через годину клопітної роботи із щілин, із заходом сонця той побачив перші промені світла із середини, одразу прискорився.

Світило наближалося до горизонту

Бернард увійшов до головної зали, і наклав долоню на лоба, закриваючись від яскравого різнобарвного світла, що впливало розум. Парубок побачив схожу систему, що і рік тому. Але на цей раз він ризикнув спуститися по кам'янистим виступам, що нагадували сходи, і відправився в центр.

В центрі зали з каменю, як і минулого разу, знаходився бутон надзвичайної краси. Тільки сьогодні герой вже точно був готовий дістати один з його пелюсток. Ця рослина охоронялася численними коріннями ліан, тому Бернард сповільнив темп, намагаючись не доторкнутися ногами до жодної з них.

Стебло центральної рослини виходило з широкого кам'яного підніжжя, тому юнакові довелося ризикувати і встати на край виступа, щоб повністю роздивитися будову рослини. Парубок швидко зазирнув всередину квітки, але відкинув тулуб назад, майже не впавши.

— При близькому контакті бутон "Едельвейса" сліпить сильніше лампи. Залишився лише останній крок! – промовив юнак про себе. Тому він дістав чорну хустку та перев’язав її на очах.

Вибравши перший-ліпший пелюсток, та ухопився за нього і швидко потягнув на себе. Цей шматочок був міцно зв'язаний з основою, тому піддавався не так легко, як планувалося раніше...

— Ура! – Але відразу за цим — Ой, ой...

Після такого руху Бернард здригнувся і, міцно тримаючи пелюсток, швидко впав з підніжжя на землю.

Так, як внизу був густий килим з рослинності, юнак залишився цілий.

— Фух... Здається, нічого не зламав, – повільно піднімаючись з землі, промовив герой. Цей пелюсток дуже міцно прилягав до бутону.

— Ну що ж, пора йти поки… – не встиг він закінчити, але тут...

Дивний шум і гуркіт раптово стали чути з усіх боків, особливо зверху.

Бернард підняв голову, і там...

Усі ліани, що були в печері, раптово почали кудись рухатися, як за схемою. Здається, всі вони, очевидно, тримали курс на центр.

Під квіткою була заглибина, куди прямували ліани.

Гучний тріск з стелі, а також падаючі шматки каменю, мов натякали:

— Потрібно валити звідси! Здається, це якась «охоронна ситема»… – подумав Бернард.