Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Не потрібно. Немає йому за що головою відповідати. Просто дивися…

— Слухаюся, князю.

— Дружині бути напоготові. Незабаром виступаємо. А ти назавтра подивись мури, рови та вали. Перевір, яка зброя є у клітях моїх, може, чого ще потрібно. Готуватися треба до борні. Відаю: недовго залишилося. Мислю, Дмитре, увесь Київ тобі боронити буде невмочно. Головну борню готуй у граді Ярославовому,[40] там січа буде страшна та остання.[41]

Цієї розмови Петько вже не чув. Княжі вої вивели його у коридор, посадили на лавку і стали по боках, не зводячи з нього очей.

— Забувся! — голосно ляснув себе по лобі Петько. Воїни здригнулися від несподіванки та схопилися за шаблі.

— Ратиборе, сходи до князя, га? Попрохай, мені хоча б на мить ще до нього зайти. Ну, будь ласка… — почав канючити Петько, сварячи сам себе, що не додумався зробити це відразу.

Хвилин із п'ять Петько скиглив, доки Ратибор могутньою дланню не дав йому по шиї, але все ж таки відчинив двері до горниці.

— Великий княже! Отрок просить дозволу зріти тебе ще раз.

Князь насупив брови, але все ж кивнув.

— Чого тобі, Петре?

— Князю Даниле, дозволь тебе сфоткати! — Петько вже тримав напоготові мобільник. — Це лише одна секунда. Раз!

Блимнув спалах. Князь зіскочив з лавки, воєвода вихопив шаблю, а Ратибор, який стояв за Петьковою спиною, в одну мить скрутив йому руки.

— Що це було? — князь протирав очі, засліплені спалахом яскравого світла. — Відовство? Ти таки балій?

— Та ні, княже Даниле, — прохрипів Петько, намагаючися глянути на князя, тоді як Ратибор усе сильніше та сильніше нагинав його до підлоги, — це просто мобіла. Ну, мобільник! Фотоапарат, розумієте? А це — лампаспалах.

— Загадками мовиш… — князь підійшов до Петька та уважно обійшов навкруги мобільника, якій лежав на підлозі: — Бісівська забавка…

Князь уже підняв ногу, аби розтоптати цю жахливу штуку, але Петько ледь зі шкіри не вистрибнув:

— Не можна, князю! Це ніяк не можна! Ти не це… Не відаєш… Як його… Нехай відпустять руки, я покажу! Не можна!!! — Петько засмикався, наче божевільний, намагаючися вирватися з міцних рук Ратибора, а той, відчуваючи свою провину, ще міцніше скрутив йому руки. Князь з-під лоба кинув на Петька цікавий погляд:

— Що розповіси? Відпусти його…

Князь підійшов до Ратибора і став за Петьковою спиною. Петько, потираючи зап'ястя, нахилився й підняв мобільник.

— От, дивіться, — Петько поклацав кнопками та вивів на екранчик фотографію князя. — Ось, бачите? Це ваша фотографія. Коли я повернуся до себе, усі зможуть подивитися, як ви виглядаєте. А ось Десятина церква…

— І правда! Диво дивне….

— Та… Яке це диво? Це проста мобіла. Ось у нашого Сенечкіна мобіла — справді диво! Камера восьмимегапіксельна, Інтернет, синій зуб…

— Чекай, отроче, щось я твої словеса не розумію.

Восьмимега… чого? У кого се биша сині зуби?

— Та це просто… — почав з ентузіазмом Петько та зупинився.

Як пояснити князю з тринадцятого сторіччя, що таке Інтернет, піксель, мобільник, навіть така проста й допотопна річ, як телефон?! Це ж треба розповідати про всю історію людства! І тут на допомогу Петькові прийшов випадок. Грюкнули двері, і до світлиці зайшов гридень. Князь, незадоволений, що його відволікай від не зовсім для нього зрозумілої, але дуже цікавої бесіди, непривітно запитав:

— Ну, що там ще?

— Гонець, князю, гонець із Галича.

— Добре. Ратиборе, отрока цього я тобі доручаю, за пестуна йому будеш. Головою відповідаєш. А ти, Петре, держися Ратибора. Він поганого не навчить. Клич гінця. Воєводо, не квапся! Послухаєш, що гонець привіз.

Петько та Ратибор вийшли до темних сіней, а звідти на подвір’я. Від яскравого сонця Петько на мить засліп, схибив ногою та ледь не злетів з високого ґанку. Ратибор одним рухом схопив його за комір і поставив на ноги.

— Який ти незграбний. Йдемо, фаря тобі виберемо.

— Кого?

— Не знаєш, хто такий фаря? Про чотири копита чув? З опашем… І голова спереду…. Га-га-га…

— Ага… Тобто коня? А навіщо? — обережно запитав Петько, згадавши про свій невдалий досвід їзди верхи. Від короткої прогулянки в нього досі болів зад та нили коліна.

— Ти страху не імай. Навчу.

— А якщо я того… Не забажаю?

— Тобі любо неслухом бути? Князь доручив тебе мені, ось і будь у послуху. Відаєш, як у Святому Письмі сказано? Бий отрока, аще є надія. А я Святе Письмо поважаю та виконую. Урозумів? І що ти за отрок, якщо не відаєш, як верхи їздити?

Пішли на двір. Утоптана земля була така суха та тверда, що, здавалося, дзвеніла під ногами. Уздовж парканів пробивалася зелена травичка. Усюди чисто: ні тобі пластикових пляшок, ні шматків паперу, старих газет, узагалі сміття, такого звичного вдома, Петько не побачив. «Чисто живуть», — подумав Петько та лише згодом зрозумів, що всього цього сміття ще просто не винайшли. Подумки посміхнувся — краще б і не винаходили! Сама грязюка від нього!

Ратибор завів Петька на задній двір, де стояли дві комори та ще одна будівля з маленькими вікнами, крита соломою. Біля воріт лежала копиця сіна, і Петько здогадався: це, мабуть, і є стайня.

— Агов, челядники! Ану, вилазь на світ Божий! По княжому велінню!

Ратибору довелося ще двічі вгатити кулаком по воротах. Нарешті зарипіли величезні куті завіси, і з темряви вилізла голова з довгим нечесаним, у сухих бадилинках, волоссям.

— Чого треба? — запитала голова, намагаючися розплющити очі.

— Ах ти ж, шиша! Це ти як із гриднем княжим розмовляєш? Аще батогів захотів? Забравсь у язвіну[42] і хропеш собі потихеньку?

— Та ти що, Ратиборе… — розгубився конюх, коли нарешті второпав, хто до нього прийшов. — Я фарям сіно задавав.

— Блудословиш,[43] Вадько! Гляди мені… Я й без ключника на тебе укорот знайду.

— Та ти що, Ратиборе… Усе, в чому нужда, все зроблю!

Пам’ятав Вадим, як навесні Ратибор за лінощі відшмагав його батогом безжально, і було за що. Після довгої гонитви гарячого комоня, дорученого йому вояком, не виходив, попоною не накрив, а напоїв холодною водою, від чого у комоня приключилася недуга, і він пав. А комонь для вояка — бойовий побратим. За це Ратибор і висік лінивця від усієї душі, а сам потім довго побивався над загиблим другом.

— Не мій урок,[44] а князя Данила. Молодого огиря[45]дай мені для цього отрока, головне спокійного… Парубку ще вчитися потрібно.

— Є такий. Ходімо, подивімося.

— Ти, Петре, повинен зрозуміти, що комонь для воїна — брат рідний. Тому коли з ним знайомитимешся, йому чимось