Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

— Я ж тобі казав, — відповів він. — Ти дещо забуваєш. Повторюєшся. Ми говорили про це тиждень тому. Не кажи мені, що вже забув.

— Ні, ні, — запевнив я. — Я не забув.

Я замислився, чи не розповісти йому про свою гіпотезу, буцімто це його, а не моя пам’ять хибує, але тепер, зважаючи на всі обставини, видавалося, що це не на часі.

— Ну, що ж… — мовив Однодумець і зітхнув. — Це ще не все. Я маю сказати ще дещо й хочу, щоб ти зрозумів: для мене це так само боляче, як і для тебе. Якщо я дізнаюся, що ти слухав 16 і що 16 заразив тебе цим божевіллям, то це наражає на ризик мене. Ти ж розумієш? Є небезпека, що ти на мене нападеш. Ба більше, ймовірність цього дуже висока. 16 майже неодмінно спробує зманіпулювати тобою, щоб мені нашкодити.

— Нашкодити?

— Так.

— Який жах.

— Атож. А ще йдеться про твою гідність як людської істоти. Ти деградуєш, утратиш розум. Це дуже принизливо для тебе. Навіть уявити не можу, як ти захотів би існувати в такому стані. Правда ж?

— Так, — промовив я. — Так, гадаю, я не захотів би.

— Що ж, — сказав він і глибоко вдихнув. — За цих обставин, якщо я дізнаюся, що ти збожеволів, мені, мабуть, найкраще буде тебе вбити. Заради нас обох.

— Ого! — вигукнув я. Це було доволі несподівано.

Ненадовго запала тиша.

— А може, з плином часу, якщо мені допоможуть, я видужаю? — припустив я.

— Це малоймовірно, — відповів Однодумець. — І я в будь-якому разі не можу так ризикувати.

— А, — промовив я.

Знову запала тиша, тепер уже довша.

— Як ти мене вб’єш? — запитав я.

— Тобі не варто це знати, — сказав він.

— Так. Мабуть, не варто.

— Піранезі, не думай про це. Роби так, як я тобі сказав. За всяку ціну уникай 16 — і проблем у нас не буде.

— А чому ти не збожеволів? — запитав я.

— Що?

— Ти розмовляв із 16. Чому ти не збожеволів?

— Я вже казав тобі. У мене є певні способи самозахисту. До того ж, — мовив він, сумовито скрививши рота, — не можна сказати, ніби я геть невразливий. Бог свідок, зараз я через усе почуваюся напівбожевільним.

Ми знову поринули в мовчання. Гадаю, ми обидва перебували у стані шоку. А тоді Однодумець дещо натужно всміхнувся й постарався прибрати більш нормального вигляду. Йому блиснула думка.

— Звідки ти знав? — запитав він.

— Що? — промовив я.

— Здається, ти казав… Ти неначе казав, буцімто вже знаєш, що 16 тебе шукає. Саме тебе. Але як? Як ти міг це знати?

З його обличчя я зрозумів, що він намагається це збагнути.

Тепер настав час розповісти йому про Пророка. Слова вже крутилися на язиці. Я завагався й відповів:

— Це було мені відкрито. Будинком. Знаєш, як до мене приходять ці одкровення?

— А. Так. Авжеж. А що ти хотів мені сказати? Ти казав, що маєш розповісти мені дещо важливе.

Знову коротка пауза.

— Я бачив, як у Нижніх Залах, яких можна дістатися з Вісімнадцятого Вестибюля, плавав восьминіг, — відповів я.

— А, — промовив Однодумець. — Справді? Гарно.

— Таки гарно, — погодився я.

Однодумець глибоко вдихнув.

— Отже!.. Тримайся подалі від 16! І не божеволій! — Він усміхнувся мені.

— Можеш бути певен, що я триматимуся подалі від 16, — відповів я. — І не збожеволію.

Однодумець поплескав мене по плечу і сказав:

— Чудово.

Моя реакція на заяву Однодумця про те, що за певних обставин йому, можливо, доведеться мене вбити

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Мені пощастило! Я мало не розповів Однодумцеві про Пророка! А тоді він (Однодумець) сказав би: «Чому ти розмовляв із Незнайомцем, хоча пообіцяв мені, що не будеш? Невже не подумав, що це може бути 16?».

І як я відповів би? Я ж дійсно подумав, що то 16, коли розмовляв із ним. Дійсно порушив обіцянку, дану Однодумцеві. Цьому немає виправдання. Дякувати Будинку, що я йому не сказав! У кращому разі він вирішив би, що я не гідний довіри. У найгіршому це ще більше спонукало б його вбити мене.

І все ж я не можу не думати, що, якби ситуація склалася навпаки й Шістнадцята Особа загрожувала психічному здоров’ю Однодумця, я не став би вбивати його аж так одразу. Чесно кажучи, не думаю, що взагалі захотів би його вбити: сама думка про це мені осоружна. Ясна річ, я спершу спробував би дещо інше — скажімо, знайти ліки від його божевілля. Але Однодумець відзначається доволі негнучкою вдачею. Як на мене, стверджувати, що це недолік, занадто, але така риса однозначно є.

Я змінюю зовнішність в очікуванні приходу 16

ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Просто зараз я тренуюся ховатися від 16.

«Уяви, — кажу я собі, — що ти тільки-но побачив декого — 16! — у Двадцять Третій Південно-Східній Залі. А тепер сховайся!»

Тоді я хутко й безшумно біжу до Стіни й заскакую в Прогалину між двома Статуями. Втискаюся в неї й залишаюся нерухомим і мовчазним. Учора до Зали, в якій я ховався, влетів канюк, шукаючи дрібніших птахів, аби поїсти. Він облетів Залу по колу й сів на Статую Чоловіка та Хлопчика, що наносять на мапу Зорі. Просидів там пів години, та мене не зауважив.

Мій одяг ідеально підходить для маскування. Коли я був молодший, у мене були сорочки та штани різних кольорів: блакитні, чорні, білі, сірі, оливково-брунатні. Одна сорочка мала дуже гарний вишнево-червоний колір. Але все це вицвіло — від барв залишилися тільки тіні. Усе тепер має нічим не примітний і невиразний сірий колір, який зливається із сірістю й білизною мармурових Статуй.

Зате моє волосся — це інша річ. Впродовж багатьох років, поки воно відростало, я вплітав у нього гарні речі, які знаходив або виготовляв: морські мушлі, коралові намистини, перли, крихітні камінці та цікаві риб’ячі кістки. Чимало з цих дрібних прикрас яскраві, блискучі й мають привабливі кольори. Всі вони цокотять, коли я ходжу чи біжу. Тож минулого тижня я від полудня до вечора прибирав їх усі. Це було непросто, а часом і боляче. Свої прикраси я поклав у прекрасну коробку з зображенням восьминога, де раніше містилися мої черевики. Коли 16 повернеться до своїх Зал, я вдягну прикраси знову: без них почуваюся дивовижно оголеним.

Покажчик

ЗАПИС ВІД ВОСЬМОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я звик