Читати книгу - "Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Арк поклонився Ярлу і пішов разом з Мелохом.
— Я так розумію, тобі для початку не завадить поїсти? — запитав Мелох.
— Так, саме так, я голодний як вовк, — відповів Арк.
— Добре, ходімо до гарнізону сторожі. Бенкет я тобі не обіцяю, але нагодують ситно.
Зайшовши до гарнізону, де відпочивала сторожа, вони одразу пішли до кухні. Мелох попросив видати Тюру добовий раціон: шматок хліба, шмат козячого сиру та місцеву похлібку. Тюр накинувся на їжу, не стримуючи своїх манер.
— Так, так, нам вже наша їжа набридла, але, дивлячись, як ти це все наминаєш, я сам зголоднів, — посміхнувся Мелох.
— Все дуже смачне, але я скажу так, що голод — найкраща приправа до будь-якої страви, — відповів Арк.
— Згоден, — усміхнено сказав Мелох. — Скажеш, коли можна буде вирушати до місця, де почали пропадати люди.
— Не гаймо часу, вирушаймо вже.
— Добре, підемо до стайні, візьмемо коней. На конях це година-півтори в сторону лісу. Маємо дати ради встигнути повернутися до темряви, бо навіть найвідважніші з нас не хочуть знаходитись там уночі.
Ідучи до стайні, в думках Арка обізвався Сагал:
— Запитай у нього, що говорять старші люди про ці інциденти, які байки ходять про ці місця. Можливо, там щось є!
— Нарешті, я вже подумав, що ти зник. Ти де пропадав? — здивувався Арк.
— Не забувай, що я мертвий і знаходжуся в тобі тільки духовно. Як тобі потрібна їжа і сон для відновлення сил, так і мені іноді потрібно відновлювати свою духовну енергію.
— Аааа...
— Не дуркуй, запитай...
— Мелох, розкажи мені, які легенди ходять про ці місця, що говорять старші люди, що тут є поблизу у вашому краї?
— Тюре, люди, які прожили багато зимівок, багато говорять. Ти ж знаєш, їм потрібно про щось говорити — дракони, перевертні, лісові істоти, різні нісенітниці. Але найбільше говорять про давню історію про друїда. У середині лісу насправді є якесь старе місце біля старого дерева, де дивним чином викладене каміння. І це, до речі, недалеко від місця, де зникли наші воїни.
— Що це за історія?
— Історія про те, що колись наші предки, які заснували тут наше поселення, розгнівали друїда, бо почали будувати свої домівки на місцях сили та давньої магії. Друїд почав мститися їм, роблячи різні капості, дрібні, але все ж. І одного разу пропало дитя. Селяни подумали на нього, прийшли до нього і спалили його алтар, а самого вбили. Коли він майже помирав, він сказав, що повернеться і помститься за свою смерть. Дитя, до речі, потім знайшлося. Але всі про це забули і жили собі далі. І ось почалося те, що почалося.
— Хммм... Що скажеш, Сагал?
— Якщо це неупокоєна душа друїда, то це може бути небезпечно навіть для нас. Друїди — сильні маги, володіють магією природи, різними стихіями і можуть підкорювати і контролювати різних тварин і не тільки. Загалом, злий друїд — це не простий ворог, але є декілька способів його вбити. Сила друїда завжди зосереджена в якомусь магічному предметі: руна, палиця, алтар чи навіть дерево.
— Зрозумів... Розберемося, як прибудемо на місце. Нехай Мелох веде нас до місця, де був знищений алтар.
— Зрозумів, Мелох, вирушаймо до місця, де був алтар.
— Добре, їдьмо. Мусимо трішки прискоритися, щоб встигнути до темряви.
— Добре, вперед...
І вони вирушили. Протягом усього часу їхали мовчки. Навіть якби говорили, то один одного не почули б, тому що рухались швидко, аби темрява їх не застала зненацька.
Через годину вони прибули до місця. Обоє спішилися, прив'язали коней до дерева і пішли ближче до залишків кам'яного вівтаря.
— Тюре, ти поки обдивись, може щось знайдеш, а я побуду на сторожі. В мене від цього місця мурахи по тілу. Але не барись, через годину-півтори вже буде смеркати, ми маємо виїхати до того часу.
— Добре, так і зробимо.
— Ну що скажеш? — запитав Арк подумки.
— Це і справді вівтар друїда, але він знищений. На ньому десятки років не проводились жодні обряди. Я не думаю, що це друїд, або його місце сили не тут... Запитай у Мелоха, чи є тут якесь дивне дерево: або дуже велике, або квітуче...
Тільки-но Арк хотів запитати Мелоха про дерево, обернувшись, він побачив, що той зник.
— А де він? — занепокоєно запитав Арк. — Не подобається мені це все... Мелох! — крикнув Арк. — Мелох!
— Подивись, і коні зникли, — зазначив Сагал.
— Арк, підійди до того місця, де він стояв, і йди по його слідам. Тільки оголи меч на всяк випадок.
— Ось він стояв, коли говорив про те, що стане на сторожі. Але дивись, потім його сліди ведуть в хащі. Навіщо він пішов туди? Сагал, ось його сліди зникають, а це що за слід? Я такого ніколи не бачив...
Гілки над Арком почали тягнутися, утворюючи пастку або капкан.
— Арк, ліворуч! — голосно закричав Сагал у голові.
Арк одразу перекотився ліворуч, і в те місце, де він стояв, врізались декілька гострих, мов пазурі, гілок дерев.
— Арк, ось він — їхній друїд. Це не друїд, це лісовик.
Він стояв у декількох метрах від Арка. Все його тіло було немов з гілок, на голові величаво красувалися роги оленя, а очі горіли яскраво-зеленим кольором.
— Що ти зробив з Мелохом? — крикнув Арк.
Лісовик засміявся:
— Ця шкіра, ця оболонка давно вже мертва.
— Значить, цей весь час це було воно з нами? — запитав Арк.
— Так, Арк, — відповів Сагал. — Лісовики вміють приймати образ інших, але зазвичай лісовики добрі. Я не знаю, що з ним, це не правильно.
— Хто ти? Ти не лісовик! — запитав Арк, ухиляючись від його ударів.
— Яке розумне дитя... Ти хочеш дізнатися мою історію? Ну що ж, я розповім тобі, — захриплим голосом заговорила істота. — Все розповім, якщо ти доживеш до кінця історії.
— Арк, слухай сюди: тягни час як найдовше! Ніч — це його час. Воно зараз дуже сильне, я поки не знаю, як нам його вбити.
— Добре...
— Ну, то що? — закричав Арк. — Хто ти, чи що ти?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький», після закриття браузера.