Читати книгу - "Берсеркер: Частина Перша — Останній нащадок, Артур Крупницький"

Пролог
Зима — це не просто пора року, а справжнє випробування, в якому розкривається сила природи. Вона огортає землю білим покривалом, занурюючи все в глибокий спокій, але водночас нагадує, що природа вміє бути суворою і безжальною. Зимі не важливо, хто ти — вона однаково холодно вітає кожного. Її вірні союзники — сніг, що закриває всі сліди, і мороз, який стискає все живе в своїх крижаних обіймах. Зиму не можна змусити відступити або підкорити — її можна тільки прийняти з повагою і терпінням, адже в цьому прихована її істинна велич.

"Давно такої зими не було, прямо як у моєму дитинстві. Мете страшено," — онучка пригорнувся до дідуся, вдивляючись у заметіль. "Дідусю, ще довго чекати нам на караван?"

"От-от має з'явитися," — відповів дідусь, пильно вдивляючись у білі хащі снігу.

Раптом онучка підняла руку, показуючи на темну фігуру, що наближалася крізь заметіль. "О, дивись, дідусю! Хтось йде нам навстріч. Напевно, теж хоче перетнути материк до розпалу зими."

Дідусь примружив очі, вдивляючись у постать, що наближалася. "Будь поруч, онучко, на всяк випадок," — тихо сказав він, поклавши руку на плече дівчинці.

Незнайомець повільно наближався, пробиваючись крізь сніг, його кремезний силует чітко вимальовувався на фоні білого пейзажу. На ньому була дивна накидка з хутром, і головою звіра яка приховувала його обличчя на половину . Незнайомець був великим і міцним, за його спиною виднівся величезний меч.

"Вітаю, добродії," — привітався незнайомець, зупинившись за кілька кроків від дідуся з онучкою. Дівчинка встигла помітити його густу бороду та суворий вираз обличчя.

"Я так розумію, я вчасно, і караван ще тут не проїжджав?" — продовжив він, трохи розправивши плечі, ніби готуючись до подальшої розмови.

Дідусь уважно оглянув незнайомця і, опустивши голову в знак поваги, відповів: "Вітаю вас, Арк-Тюре. Ні, ще не було. Ми якраз чекаємо на нього."

Незнайомець, якого дідусь назвав Арк-Тюре, здивувався: "Хм, не думав, що хтось впізнає мене в цій частині Рів'єрії."

"Ми раді вас бачити в нашій стороні," — сказав дідусь із посмішкою. "Якщо ви тут, то нам немає чого боятися."

"Ну тоді дозвольте мені зачекати на караван разом з вами," — запитав Арк-Тюр, оглядаючи дідуся і онучку.

"Звичайно," — відповів дідусь, з легкою посмішкою. "Для нас це буде за честь."

Арк-Тюр присів неподалік на зрубаний стовбур дерева,  і запалив люльку. Онучка, з цікавістю оглядала кремезного чоловіка, тихенько запитала у дідуся: "Дідусю, хто цей здоровяк? І звідки ти його знаєш?"

Дідусь нахилився ближче до онуки, щоб його слова не були такі гучні, і пошепки відповів: "Цей чоловік — герой нашого світу, Берсеркер Арк-Тюр. Це він переміг тиранію Інквізиції і врятував наш світ від безлічі лих. Його ім'я знає кожен, хто шанує історію та пам'ять про героїчні вчинки."

Онучка широко розкрила очі від здивування, не наважуючись відвести погляд від могутнього чоловіка, який сидів поруч. "Це той самий Арк-Тюр?" — тихо промовила вона.

"Так, той самий," — відповів дідусь, з гордістю дивлячись на Арк-Тюра. "Він побачив багато битв і пройшов через неймовірні випробування. Але, незважаючи на свою силу, він завжди залишається справедливим ."

Онучка замовкла, відчуваючи вагу того, що дідусь їй розповів, і ще більше захоплювався таємничим гостем, який тепер чекав караван разом із ними.

"Ось він і караван," — сказав Арк-Тюр, підводячись і показуючи рукою на силуети, що виринали з хащів лісу. Цими "силуетами" були два величезні Мамуки — слоноподібні велетні з грубою шкірою, густим хутром і величезними бивнями, якими вони розгортали сніг перед собою. Ці велетні не боялися ні снігу, ні морозу, і були найкращим транспортом у цю частину року в цій частині материка.

Два мамуки тягнули за собою гігантські сани, на яких розташувалася міні-таверна, що ховала в собі подорожуючих людей.

"Егегей!" — закричав Арк-Тюр, привертаючи увагу погоничів, які керували мамуками. Вони помітили його і почали рухатися в їхній бік. Онука дивилася на наближаючих велетнів з захопленням, її очі сяяли від видовища.

Коли караван наблизився, з таверни зверху почувся голос: "Ви хто такі і що вам потрібно?"

"Ми прості подорожуючі..." — почав було дідусь, але раптом відчув, як важка рука впала йому на плече. Він підняв очі і побачив, що це рука Арк-Тюра.

"Дай-но краще я, брате," — промовив Арк-Тюр, крокуючи вперед. "Я Арк-Тюр, а ці добрі люди — мої компаньйони. Мені потрібно переправитися через материк. Приймете нас у свій дім?"

Зверху почулась метушня. "Арк-Тюр? Не може бути!" — вигукнув хтось. "Та я тобі кажу, що це він!" — заперечив інший. Люди почали виглядати з вікон, намагаючись краще розгледіти легендарного мандрівника.

Незабаром двоє чоловіків спустилися вниз, а за ними з будівлі на санях вийшов ще один — високий і кремезний, весь у хутрах Мамука. Підійшовши до Арк-Тюра, він низько вклонився і промовив: "Я начальник цього каравану. Для нас велика честь приймати героя! Милості просимо. Скоро почнемо роздавати їжу, заходьте, друзі. Друзі Арк-Тюра — наші друзі."

Подорожуючі піднялися на сани і увійшли до дерев'яної будівлі, яку тягнули Мамуки. Усередині було тепло і затишно, всюди пахло свіжим хлібом та гарячою їжею. Арк-Тюру одразу показали найкраще місце біля каміна, а його нових друзів розташували поруч із ним.

Онука, захоплена таким прийомом, не могла відвести очей від Арк-Тюра. Дідусь усміхнувся і прошепотів їй: "Пам'ятай, онучко, добрі справи завжди знайдуть свій шлях до людей. З такими друзями нам не страшні навіть найжорстокіші зими."

Зазвучав ріг погоничів, який давав сигнал тваринам продовжувати рух. Караван рушив, але онучка так і не могла відірвати погляд від Арк-Тюра. Вона роздивлялася його обличчя, броню, меч, який він зняв зі спини і поклав біля себе, а також його татуювання.