Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

полишив тюрму, але тепер нісся клусом, навскіс, через галявину, на галерею, а через неї — у хол, повз бібліотеку, де досі під однією настільною лампою сидів його батько, схилений над сторінкою кросвордів і головоломок мемфіської недільної газети, а під іншою — його мати над новинкою серії «Найкраща книга місяця» (за передплатою); і побіг далі, до кімнати, яку його мама намагалася привчити інших називати «кабінетом Ґевіна», але яку і Паралі, і Алек Сендер давно перейменували на «офіс», тож тепер усі її так називали. Двері були зачинені і з-за них до нього долинало дзюрчання чоловічого голосу, і тоді ж він двічі постукав і прожогом зайшов, кажучи на ходу:

— Доброго вечора, сер. Вибачте. Дядьку Ґевін…

Бо голос належав його дядьку; навпроти дядька за столом був не чоловік з поголеною, опаленою сонцем шиєю, в охайному недільному костюмі без краватки — сорочці та брюках, — натомість там сиділа жінка у простій бавовняній сукні з машинним візерунком, у круглому, трохи припорошеному чорному капелюшку, умощеному просто на потилиці — такі носила його бабуся, — і тут він упізнав гостю, навіть не встигнувши глянути на її годинника — маленького, золотого, корпус з кришкою, підвішений на золотій брошці, приколотій до пласких грудей, майже так само, та й зовні майже такі ж самі, як пришите серце на полотняному вбранні фехтувальника — тому що відтоді як умерла його бабуся, жодна інша знана йому жінка не вдягалася так само і не носила таких речей, та й насправді він також упізнав цей пікап: міс Гебершем, представниця на сьогодні найстарішого роду в окрузі. Раніше це прізвище носили троє: доктор Гебершем, власник таверни, на ім’я Голстон, і молодший син гугенота на ймення Ґреньє, які приїхали сюди верхи, до цього округу, коли й думки не було проводити його кордони, і не було ні селищ, ні їхніх назв, коли ще Джефферсон був просто торгівельним поселенням з назвою, наданою йому індіанським племенем чикасо[19], яка й позначала його у бездоріжжі пустель, заростях тростини і хащах, але тепер усе зникло в небуття, усе загинуло і навіть стерлося, не передаючись з уст в уста як окружні спогади. «Голстон» — просто назва готелю на Майдані, та й навкруги мало хто знав або цікавився, звідки взялося це слово, і останнє успадковане від крові Луї Ґреньє, елегантного франта-дилетанта, архітектора з паризькою освітою, який трохи стажувався з юриспруденції, але більшу частину життя присвятив заняттю плантатора і малярству (причому аматором він був скоріше у вирощуванні зернових та бавовни, аніж із полотном і пензлем), тепер гріло кістки врівноваженого, безтурботно-веселого, не старого ще чоловіка з розумом і обличчям дитини, який жив у схожому на халабуду сараї, півнорі-півбарлозі, що сам собі збудував із викинутих дошок, уламків поваленого димаря і консервних бляшанок на березі річки за двадцять миль звідси, і цей чоловік навіть не знав, скільки йому років, і не міг написати навіть свого імені — Лонні Ґріннап, як тепер сам себе називав, і навіть не знав, що земля, на якій він оселився, — це остання окрушина багатьох тисяч акрів, якими володів його пращур, і лишилася тільки міс Гебершем: безталанна стара панна без роду-племені, сімдесяти років, яка жила у будинку з колонами, збудованому в колоніальному стилі[20] на околиці міста, і маєток був нефарбований, бо її батько вмер, і не було в тому маєстаті ні води, ні електрики, а з прислуги — лише двоє негрів (і раптом знову щось на мить уп’ялося йому в мозок, відволікаючи увагу, але тої ж миті зникло, навіть не звільнивши думок: просто щезло, і все), які мешкали у хижці на задньому дворі, де вона (дружина) куховарила, доки міс Гебершем і чоловік негритянки розводили курей та овочі, продаючи потім це у місті з кузова пікапа. Два роки тому в їхньому господарстві були вгодований літній білий кінь (казали, що йому вже двадцять років, коли він уперше пригадав цю тварину, і шкіра лисніла під білими волосинами, чиста і рожева, як у немовляти), і кабріолет. Тоді їм поталанило, випав дорідний рік чи щось таке, і міс Гебершем купила поїжджений, використаний пікап, і щоранку взимку та влітку було видно, як вони роз’їжджають вулицями від будинку до будинку, міс Гебершем — за кермом, у бавовняних панчохах і чорному круглому капелюшку, який носила принаймні уже сорок років, і чистій сукні з машинним візерунком, яку можна побачити у каталогах «Сірс Робак», за два долари дев’яносто вісім центів, а також із невеличким доглянутим золотим годинником, пришпиленим до пласких, позбавлених молока, грудей; у черевиках, у рукавичках, що, як казала його мати, були пошиті на її замовлення у нью-йоркському магазині і коштували тридцять-сорок доларів пара — черевики, і п’ятнадцять-двадцять — рукавички; доки негр розтрушував своє жирне черево, бігаючи підтюпцем до будинку та виходячи звідти, несучи кошика соковитої зеленої городини та яйця в одній руці, та обскубану курячу тушку — у другій; — визнав, пригадав, навіть не мав спокою від нав’язливих уколів, і ось, нарешті — звільнений, бо часу вже не було, безперервно промовляючи:

— Доброго вечора, міс Гебершем. Вибачте. Мені треба поговорити з дядьком Ґевіном, — а потім знову до дядька: — Дядьку Ґевін…

— Отже, міс Гебершем, — швидко і нетерпляче сказав його дядько тоном, який він одразу впізнав; у звичайній ситуації він, може, навіть усвідомив би, до яких наслідків веде сказане дядьком. Але не зараз. Він їх і не чув. Він їх не слухав. Насправді у нього й не було часу самому поговорити у цьому потоці слів, який тік занадто швидко, але спокійно, просто плинно, і звертався тільки до його дядька, бо він уже забув про міс Гебершем, навіть про те, що вона тут:

— Мені треба поговорити з вами, — і лише тоді зупинився, але не тому, що скінчив, він ще навіть не починав, а тому, що вперше почув свого дядька, який розвернувся у фотелі, одна рука лежить на спинці крісла, а друга — на столі перед собою притримує запалену люльку з маїсових початків, і сам говорить, як і раніше, тим самим голосом, не спиняючись, начебто під час їзди поцвьохуючи гнучким батогом:

— Значить, ти це взяв і йому відніс. Мабуть, навіть не став сушити голову через отой тютюн. І він розповів тобі казочку. Сподіваюся, гарненьку.

І це було все. Він міг йти, насправді міг. Якщо вже так, то йому взагалі не слід було зупинятися на півдорозі, бігти через хол або