read-books.club » Сучасна проза » Порушник праху, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

49
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Порушник праху" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 19 20 21 ... 69
Перейти на сторінку:
він це довідався (це не від Паралі, яка завжди удавала, нібито не знає, або, принаймні, начебто не має часу говорити про це саме зараз, але від Алека Сендера), тому що вже потім він згадав: місіс Даунс, стара біла жінка, яка мешкала у маленькій брудній тісній комірчині завбільшки з ящик для взуття — смердючій, як лисяча нора, — у халупі на околиці міста, у селищі, де негритянські хатчини і куди та звідки весь день ходили негри, і, безсумнівно, майже цілу ніч. Казали, нібито вона не просто ворожила і знімала пристріт, але й допомагала дещо знайти: їй віддали півдолара, і він повірив одразу і беззастережно, — адже кільце знайдено, тож він одігнав од себе ці спогади раз і назавжди, і єдине, у чому виявив свій інтерес, єдина річ — це те, що він сказав Ефраїму: «Ви ж знали це весь тиждень, де він, і навіть їм не сказали?» — а Ефраїм якийсь час дивився на нього, упевнено та безтурботно погойдуючись у кріслі і смокчучи свою остиглу, забиту попелом люльку, з якої вхоплювалося хрипіння, ніби в маленького, хворого на астму циліндра: «Я міг би розказати твоїй ма’. Але їй тре’ було помогти. Тому я чекав на тебе. Молоднеча і жінки — у них голова нічим не забита. Вони можуть слухати. Але люди похилого віку, як твій та’ або дядько, — ті не можуть слухати. У них нема часу. Вони до чорта зайняті. Насправді намотай це собі на вус; колись тобі це може у пригоді стати. Якщо тобі тре’ буде зробити щось таке, чого не можна сказати всім і кожному, на чоловіцтво часу не гай; іди до жінок і дітей, хай до справи беруться». І він згадав, що його батько не стільки шаленів, скільки обурювався у своєму майже оскаженілому спростуванні, у своєму войовничому переході до оборони святая святих моральних принципів, і навіть його дядько, з яким досі не було стільки проблем, аби він повірив у те, у чому сумніваються інші дорослі з тої причини, що ті речі суперечили тверезому глузду, — тоді як його мати спокійно і наполегливо готувалась їхати на ферму, якої не відвідувала вже рік, і навіть батько місяцями там не бував, ще коли перстень не зник, — і навіть дядько відмовився везти її туди на своєму автомобілі, тому батько найняв працівника з гаража, і вони з мамою поїхали на ферму, де за допомоги наглядача знайшли під коритом, звідки їли кнурі, кільце. Тільки тепер це не якесь дешевеньке кілечко, якому ламаний шеляг ціна, перстеник, яким двадцять років тому обмінялися молоді дівчата, а смерть від ганебного бузувірства людини, якій суджено вмерти не тому, що вона вбивця, а тому, що має чорну шкіру. Але це було все, що Лукас збирався йому розповісти, і він знав, що це все, і думав з якоюсь несамовитою люттю: «Повірити? Повірити у що?» — адже Лукас навіть не просив його у щось повірити; він навіть не просив про послугу, роблячи останнє відчайдушне благання до його людяності та жалості, але навіть готовий був йому заплатити, якщо ціна не вийде надто висока, щоб той сам-один пройшов сімнадцять миль (ні, дев’ять: він згадав принаймні, що зараз таке почув), у пітьмі, ризикуючи бути впійманим на тому, що оскверняє могилу одного з членів клану, чиї нащадки вже ось-ось вчинять лиходійство, в абсолютній люті, охоплені кривавою сваволею, навіть не пояснюючи причин. Але він знову спробував спитати, знаючи, що Лукас не тільки відає, що саме він спитає, але й відає, що він знає, яку відповідь почує:

— То з якого пістолета його застрелили, Лукасе? — і почув саме те, на що, як знав Лукас, і очікував:

— Я заплачу тобі, — сказав Лукас. — Назви свою ціну, будь-яку, коли вона не захмарна, і я заплачу.

Він глибоко вдихнув, затамував подих і видихнув, доки вони обидва дивились один на одного крізь ґрати, затьмарені очі старого зорили на нього, несповідимо-непроникливі й загадкові. Зараз вони навіть не були наполегливими, і він мирно та спокійно подумав: «Він не лише побив мене, він ще й ні на секунду в цьому не сумнівається». Він сказав:

— Згода. Просто якщо я подивлюся на нього, це ніякої користі не принесе, навіть якщо я зможу сказати, яка в ньому куля. Отже, ви ж розумієте, що це значить. Я маю відкопати його, витягнути з тієї ями, доки Ґаврі мене не схопили, і повезти до міста, де містер Гемптон може послати за експертом у Мемфіс, аби той розповів про кулі. — Він подивився на Лукаса, на старого, який немічно тримався за пруття ґрат у камері, навіть не дивлячись на візаві. Він знову глибоко зітхнув. — Але головне — витягнути його звідти із землі, відвезти туди, де хтось може його оглянути до… — Він подивився на Лукаса. — Мені доведеться дістатися туди й відкопати його, і повернутися до міста до півночі або до першої, або, може, навіть опівночі буде вже запізно. Я не знаю, як це зробити. Я не можу цього зробити.

— Я постараюся зачекати, — промовив Лукас.

Чотири

Коли він дістався додому, його зору відкрився пошарпаний, збляклий від дощів, підтоптаний пікап, припаркований на узбіччі біля будинку. Зараз уже восьма година; він був більше аніж певний, що лишилося навряд чи й чотири години на те, аби дядько пішов до шерифа додому та переконав його, а потім знайшов мирового суддю[18] чи кого там треба знайти і розбудити, і переконати, щоб він розкопав ту могилу (замість дозволу від Ґаврі, якого нізащо в світі, не кажучи вже про те, аби врятувати від спалення живцем на багатті якогось там чорномазого, сам Президент Сполучених Штатів власного персоною, не те що сільський шериф, ніколи б не домігся), а потім піти до Каледонської каплиці, розкопати тіло і вчасно повернутися до міста. Але саме цього вечора якийсь фермер, чия заблудла корова або мул, або кнур, конфісковані сусідом, який наполягає стягнути штраф у долар, перш ніж він випустить цю худобу, — приплентався до дядька, висиджуючи понад годину в його кабінеті, кажучи «так» чи «ні», чи «про мене, я не гадаю, що…» і розводиться про вирощування городини або про політику, хоча дядько нічого не тямить у першому питанні, а фермер геть не знається на другій темі, доки відвідувач не знайде час, аби пояснити, заради чого прийшов.

Але він не міг наразі вистоювати й церемонитися. Він припустив досить ходу, коли

1 ... 19 20 21 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порушник праху, Вільям Фолкнер"