Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Шенк виглядав так, ніби хотів вдарити його ножем у спину, але передумав, і вони просто пробігли повз бійців. Лише тоді Катаріна озирнулася через плече й у примарному сяйві пожежі побачила почорнілого Краузе з обгорілим волоссям, який тягнув за собою огрядного голландця, Крістофа Ейве, так само, як її тягнув Шенк.

Вони пробігли останні кілька кроків і вискочили з воріт у темряву, яка, на відміну від яскраво освітленого вогнями подвір’я, ніби впивалась їм у глибину черепа. Краузе тричі пронизливо свиснув. Знову Катаріна не побачила нічого, крім оранжево–золотого квадрата воріт і розмитих тіней, що рухалися всередині, на протилежній стіні замку, ніби у моторошній комедії дель арте. Хтось страшно кричав. Десь пролунав єдиний довгий свист. Шенк відтягнув дівчину вбік, подалі від воріт.

Усередині замку засяяло кілька дивовижних, майже неземних спалахів, які миттєво освітили всю територію. Вони точно не походили від порохових пострілів. На секунду всі завмерли від подиву. Першим прокинувся Шенк і штовхнув дівчину.

Деякий час вони йшли в повній темряві. Вона почула, як до них приєдналися інші люди, які тупотіли важкими чоботами. Тільки коли вони вже були за добрі чверть милі від її родової фортеці, Краузе прошепотів:

– Коні?

– Розбіглися, – відповів йому інший шепіт. – Дівчина у нас?

– З нами.

– А Ельзевейр?

– Вбили, – несподівано заїкнувся Ейве і розплакався.

З усіх боків почулося сильне шипіння. Очі Катаріни вже трохи звикли до темряви, і в світлі яскравого місяця вона побачила Ейве — з випнутим животом, у брудній оксамитовій куртці, з подертими рюшами, всього у сльозах. Це було досить жалюгідне видовище, але дівчина на диво тверезо подумала, що, мабуть, і сама виглядає не краще.

"І чому я не пішла зі шведами?" – раптом гостро промайнула в її голові думка.

– Куди тепер? – запитав один із найманців, яких, як здивовано помітила дівчина до них приєднався принаймні десяток.

– На північ. Праворуч від місяця, – прошепотів у відповідь Краузе. — Тільки тиша!

Вони почали йти вздовж тракту в сторону лісу, про який Катаріна знала лише те, що через нього пролягала дорога на Кьонігсбронн. Жодного з батьківських маєтків вона не знала так погано — її подорожі були переважно на захід і південь, бо вважалися найбезпечнішими напрямками. Не пройшли вони й сотні кроків, як Катаріна почула:

– Шенк! За дівахою слідкуєш?

– Слідкую, пішли вже.

У повітрі було чутно приморозок. Катаріні зробилося холодно. Коли вона витирала обличчя рукавами сукні, в її голові знову промайнуло питання, чому вона не поїхала зі шведами. З папістами – ні, це зрозуміло, вона ж була лютеранка, а домініканці та єзуїти – це шарлатани, які реалізовують нашіптування Вельзевула під егідою лже–апостола в Римі. То чому не зі шведами, не з красивим, вихованим Ерікссоном? Дівчина обернулася, поглянула назад. Замок все ще горів – прямокутник воріт, що вивергав світло, його було добре видно на тлі темряви. "Бо він не знав, де я", подумки відповіла собі Катаріна й ступила вбік.

Шенк не відреагував, тому вона зробила другий. І третій крок. Вона вже збиралася тікати чистим полем у бік найближчого села, коли найманець категорично і без жодних слів схопив її за шию, мов маленьке кошеня. Катаріна відчула раптовий приплив люті.

– Залиш мене, хам!

Колона зупинилася. Краузе, який стояв попереду, обернувся й запитливо подивився на Шенка.

– Ідіть, – прошепотів опікун Катаріни. – Я все владнаю.

Решта рушили далі, а Шенк силою повернув дівчину на південь, де в місячному світлі вимальовувався силует міста Ульм. Ледь помітним помахом руки він показав стежку, що вела з міста до замку. Катаріна побачила на ній крихітні вогники смолоскипів.

– Бачиш це, дурепа? Імператорський гарнізон, піднятий по тривозі, прямує до замку. Як ти думаєш, кому вони віддадуть тебе, якщо спіймають?