Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Юлій Цезар познайомився з цим феноменом особисто, готуючись до вторгнення до Британії у серпні 55 року до н. е. До речі, він – далеко не перший римлянин, якого побачили британці. Контакти між острівною державою та імперією на ту пору добре налагоджені, попри те що для багатьох римлян Британія лежала за краєм відомого світу. Деякі навіть уважали, що ніякої острівної держави взагалі не існувало.

У своїх знаннях про Британію чимало римлян спиралися на праці грецького купця, географа та мандрівника на ім’я Піфей, який подорожував уздовж узбережжя Північно-Західної Європи протягом IV століття до н. е. Піфей, поміж іншим, уперше описав полярний день, паковий лід і Полярне сяйво. Його також зазвичай згадують як людину, яка дала ім’я Британії («Претанія»). Але все-таки в Римі вистачало тих, хто гадав, що Британія – це міф, а розповіді Піфея – вигадка. Нині їх би називали «британоскептиками».

Інші налаштовані практичніше. Британія мала зв’язки із класичним світом сотні років до переправи Цезаря протокою Ла-Манш. Острів відомий за тієї пори багатими мінеральними ресурсами, такими як мідь, золото, залізо, свинець, срібло та, мабуть, передусім олово. Греки, фінікійці та карфагенці залюбки торгували корнуолльською циною. Греки називали Британські острови Каситериди, тобто «олов’яні острови». Попри те що Цезар проводив маркетинг своєї військової кампанії, переконуючи неохочих удома, посилаючись на воєнно-стратегічні причини, це заледве зашкодило британцям, що сиділи на наповненій дорогоцінними мінералами скрині скарбів.

Римські торгові контакти з британськими племенами встановилися вже в столітті, що передувало першій переправі Цезаря протокою. Британці імпортували, наприклад, з континенту вино. Згодом римляни ж почнуть у великих масштабах вирощувати виноград у Британії. Насправді ж саме британці згодом, під час панування нормандських королів, закладуть підвалини сучасного європейського виноробства. Це станеться у Бордо, яким британці тоді володітимуть. Тільки вдумайтеся, яка іронія: волога, холодна, незахищена від вітру Британія познайомила Європу з вином! Утім, це вже зовсім інша історія.

Погляньмо ж натомість на Юлія Цезаря та його флот у Болоньї 23 серпня 55 року до н. е., де йде підготовка до вирушення у води протоки Ла-Манш. Флот складається із вісімдесяти суден, які разом можуть вмістити та перевезти через протоку два легіони – Легіон VII і Легіон X, загалом десять тисяч солдатів. Цезареві варто поквапитися, бо, як відомо, кінець серпня – ризиковано пізній час для початку військової кампанії: осінь наближається.

У третю варту, після опівночі, зійшовши на борт, легіонери на чолі з Цезарем пускаються у плавання. В іншому порту, трохи північніше, розташована кавалерія, яка ще перебуває в середині своєї посадки. Ідея полягає в тому, що кавалерія приєднається до загарбання, коли для неї створять відповідні умови. У тому ж порту залишається й риштунок легіонерів і усе грубе воєнне обладнання, зокрема, важке знаряддя для облоги. Незрозуміло, було це тактичним промахом чи вказує на те, що Цезар навіть не планував тривалого вторгнення. У будь-якому разі розумним кроком це, як виявиться згодом, не назвеш.

На годиннику приблизно дев’ята ранку, коли перше судно досягає білих скель Дувра. Там Цезар віддає наказ кинути якорі, щоби почекати, аби флот встиг зібратися. Не може бути й мови про вихід на берег у Дубрісі (Дуврі), адже британці вже пронюхали, що відбувається. Їхні солдати зібралися зверху на скелях, перебуваючи у неперевершеній позиції для метання списів у римських легіонерів згори. Тож Цезар пливе далі на північ уздовж берега.

Близько третьої пополудні римляни підіймають якорі та гребуть на схід. Трохи далі десяти кілометрів од Дувра на узбережжі графства Кент, де тепер лежить містечко Валмер, Цезар вирішує зробити спробу висадки.

На лихо Цезареві, британці слідкували за римлянами вздовж узбережжя та зустріли їх на березі з кавалерією та бойовими колісницями. Почався жорстокий бій, у якому римляни змусили британців відступати, використовуючи встановлені на кораблях катапуль­ти та пращі. Це могло б стати переможним шансом Цезаря: якби його кіннота прибула вчасно, полководець випустив би її, аби переслідувати британців, і, найімовірніше, виграв битву. Проте вітрила кораблів із кавалерією на горизонті не майорять – прямуючи до Цезаря, судна потрапили в шторм, а зважаючи на коней на борту було прийнято рішення повернутися до Галлії.

Через той самий шторм стало непереливки й флоту Цезаря: військові кораблі розбилися та – уражені й пошкоджені – сіли на мілину. Постраждали й транспортні кораблі, що стояли на якорі далеко в морі.

Британці воліли скористатися проблемами римлян сповна, тож здійснили раптовий напад на Легіон VII, який Цезар відрядив плюндрувати зерно з британських полів. Англійці сподівалися заморити Цезаря та його вояків голодом, змусивши зимувати в Британії. Проте Легіон VII отримав підкріплення з узбережжя, й атака британців зійшла нанівець.

За кілька днів, коли вдалося зібрати більше військо, британці нападають на римський табір іще раз. Але римлянам знову вдалося відбити атаку, і, осідлавши тих небагатьох коней, яких перевозили перші кораблі, легіонери почали переслідувати британців. Римляни вбивають усіх, кого тільки вдалося догнати, спалюючи всі поселення, що траплялися на їхньому шляху.

Британці вирішують укласти мир. Цезар вимагає заручників, цю умову, зрештою, виконали лише двоє британських племен. У будь-якому разі, Цезар уже збагнув, що з такої безнадійної ситуації, в якій опинилося його військо, варто вичавити якомога більше й урешті-решт зупинитися на досягнутому.

Звиклий до легких вітерців Середземного моря, Цезар недооцінив шторми північних вод та їхні високі хвилі. Полководець усвідомлює, що змушений вирушати назад до Галлії, поки його не замкнули на острові прийдешні зимові шторми. Отже, римляни роблять усе можливе, аби залатати якнайбільше розбитих кораблів, і пускаються назад на материк.

Цезар висаджується поблизу Дувра. На вкрай ідеалізованій картині Едварда Армітиджа 1843 року показано, як легіонери, б’ючись із британцями, витягують човен Цезаря на берег

Попри невдачу першої експедиції Цезаря до Британії, йому в будь-якому разі показали піднятий догори великий палець у Римі за сміливу пригоду за межі відомого світу. Сенат оголошує двадцятиденний supplicatio – обряд подяки на честь богів.

Наступного року Цезар зробить іще одну спробу вторгнення, маючи того разу значно більші сили. Хай імператорові й вдасться пом’якшити британський супротив, ця кампанія теж зрештою зійде нанівець. Цезарю так і не вдасться досягти заявленої цілі: перешкодити британським племенам допомагати непокірним галлам на континенті.

Після другої невдалої спроби вторгнення ніякого supplicatio у Римі вже не оголошують, а розчарований Цицерон пише своєму другові в Греції:

«24 жовтня я