Читати книгу - "Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн"

Через три дні ми пройшли кордон між Джастаною та ханством. На першому привалі я бачила вдалині протоку. Води, які омивали землі королівства, та слугували розмежуванням між Чогрі та Джастаною. Далі дорога вела нас до пустелі.

За цей час Енріке встиг багато що розповісти мені про ханство. Він намагався витягнути мене з апатії, яка з кожним днем все більше заповзала у мої думки. В мене зник апетит та бажання відкривати очі після сну. Тривожні думки, які раз у раз  повертали мене до Вомон-ле-Тіссен неможливо було нічим заглушити.

Джастанці, що супроводжували нас, залишилися на останній заставі, а ми рушили далі.

- Дивіться, Сандро, - промовив Енріке, відкидаючи тканину возу. Сіра змія, що спала біля мене, зацікавлено підняла голову. Я вже майже звикла до компанії цих тваринок.

Неохоче повернувши голову, я побачила пустелю.

Раніше мені доводилося лиш уявляти який вона має вигляд, спираючись на описи мандрівників та розповіді Енріке, чи інших пілігримів, які відвідували наш палац. А тепер переді мною простягалося безкрає море піску. Величезні бархани здавалися хвилями, які здіймалися на морі у шторм. Але у цьому царстві вічного спокою, вони застигли у часі, завмерли та не ворушилися. Лиш вітер тривожив їх, а сонячне проміння, яке відбивалося від пісків, створювало враження, ніби пустеля вкрита тонкою пеленою світла. Я не бачила ні рослин, ні водойм, ні обрисів міст. Лише відкритий безкінечний простір.

Пісок не зберігав слідів ні тварин, ні людей. Тут наче не було життя. Або ж воно було поховане десь під тоннами піску. Небо над нами було ясне та безхмарне, воно здавалося навіть більш блакитним, ніж я звикла. Наче я взагалі ніколи не бачила такого дивного кольору.

Навкруги панувала тиша. Але не та тиша, яку можна почути у лісі, або на полі. Ця тиша була суворою, ще більш мовчазною та стриманою. Вона розливалася над пісками та проникала у душу.

Відірвавши погляд від краєвидів, я озирнулася і помітила, що чогрійці опустилися на коліна, заплющили очі та підняли голови до неба, підставляючи обличчя сонцю. Я не наважилася заговорити, поки вони не піднялися та не рушили далі.

- Вони віталися з домом, - пояснив мені пізніше Енріке. - Такий звичай.

Я знову визирнула назовні. Мені здавалося, що ми тупцюємо на місці. Пейзаж не мінявся. Один бархан був схожим на інший. Сонце нещадно палило з неба, і мені страшно було уявити яким безжальним воно могло стати посеред літа.

- Вночі буде прохолодно, - повідомив Енріке.

Десь всередині я знала, що він має рацію. Його словам можна було вірити. Я звикла робити це, коли навчалася в нього. І зараз все, що він казав було правдою. Але повірити в останнє було надто важко. Тому я тільки кивнула.

Чогрійці накривали свої голови тканиною, пов'язуючи її особливим чином. На денній зупинці Зіяд навчив мене це робити. Він все ще неохоче розмовляв зі мною. І мені так і не вдалося зрозуміти чи справді він так погано говорить офіційною чогрійською, чи просто імітує акцент для мене.

Того дня, коли я зрозуміла, що пустельні пейзажі неймовірно швидко набридають, а ці землі дійсно заслужили називатися Спустошеними, Енріке запевняв мене, що вже скоро ми покинемо пустелю, опинимося в степу та невдовзі прибудемо до столиці.

Та раптом наша процесія зупинилася.

- Паства! - пролунав чоловічий крик.

Я здивовано здригнулася та визирнула назовні. Такого я точно не очікувала. Яку отару можна випасати посеред безкраїх пісків?

Але моєму погляду відкрилася зовсім незвична картина. Ніякої худоби не було. Натомість пустелею йшли люди. Усі вони були замотані у світло-сірі тканини, їх обличчя прикривали великі капюшони.

Чогрійці, які везли мене до хана, зупинилися. Вони зістрибнули з коней, інші вилізли з возів, вишикувалися у лінію та усі попадали на коліна. Склали руки на піску та вперлися у них лобами.

Люди у сірих балахонах ішли своєю дорогою повз нас. Вони не зупинилися, не сповільнилися, та навіть не повернули голови. Мені здалося, що якби вози не зупинилися, вони пішли б під копита коням, наче нікого не бачили навкруги. Я здивовано рахувала людей. Їх було двадцять вісім. Вони йшли по двоє. Деякі з них спиралися на великі палиці, інші ховали руки у широких рукавах. У кожного з них була сумка, яку несли на плечі, та більше нічого. На піску за ними лишалася лінія слідів.

- Хто це? - пошепки спитала я в Енріке, користуючись тим, що чогрійці відбігли до першого возу.

- Божа паства, - відповів чоловік, теж уважно спостерігаючи за людьми. Вони йшли повільно, наче нікуди не спішили та взагалі не мали ніякої цілі.

- Вони жерці? - я насупилася, отримавши незрозумілу відповідь. Енріке труснув головою, наче отямився, а потім пошепки розтлумачив мені:

- Не зовсім. У ханстві немає одного божества. Можливо, колись це зміниться, але зараз у людей тут багато богів, і усі вони пов’язані із силами природи чи тотемними тваринами. У якомусь краї вплив одного бога сильніший, в іншому частіше поклоняються другому божеству. Але поважають усіх. Про всяк випадок, як мені це бачиться. Божа паства це люди з різних країв, які народилися у вищій касті, та вирішують віддати своє життя богам. Вони вирушають у подорож по всій території ханства. Вони ходять і прислухаються, намагаючись почути поради та волю богів. Іноді проводять якісь ритуали та заходять у міста. Почувши щось, вони доносять волю богів до людей. Їх завжди треба пропускати, адже їх ведуть творці світу. Їх не можна зупиняти чи говорити з ними першими, їх не оглядають при вході у міста, не беруть з них  плати, - Енріке помовчав, проводжаючи поглядом людей, а потім додав: - Зустріти їх вважається добрим знаком.

Я байдуже кивнула і повернулася на своє місце.

Чогрійці дійсно повеселішали після цієї зустрічі. Вони почали перемовлятися між собою, жартували та сміялися. Навіть мені від Зіяда дісталася дружня посмішка.

Над вечір пейзаж змінився. Вдалині я побачила закінчення пустелі та початок степу. Перехід стався майже непомітно, але тепер море піску змінилося золотавою травою, яка коливалася в такт подихам вітру. Навколо вирували аромати трав, з’являлися поодинокі кущі та тоненькі низькі деревця.