Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

— Я не поїду на цьому, не поїду… — повторюю відступаючи. Розвертаюся з єдиним бажанням — втекти. І натикаюсь на Кліма.

Мої руки, підкинуті в захисному жесті, опиняються на його грудях, його долоні — на моїх зап’ястях. Його погляд блукає по моєму обличчю: божевільний, палаючий, злий. А наступної секунди його обличчя спотворює гримаса болю — майже фізично відчутного, який передається мені, отруює кожну клітинку мого тіла.

Відсахнувшись від нього, ледь не падаю, але Клім рефлекторно хапає мене й повертає туди, де я була секунду тому: притиснувши до себе, тримає двома руками.

Моє серце б’ється, як божевільне, в унісон його погляду. Тіло напружується під його не менш напруженими руками. Рот відкривається в подиву, ловлячи його рване дихання, а очі розкриваються до болю, висловлюючи весь жах, що охопив мене в одну мить. Вже не знаю, чого боюся більше: чорного монстра за своєю спиною, того, що переді мною стоїть чи власної реакції на раптову близькість з другим.

— Я боюся мотоциклів, — шепочу тремтячим голосом.

Його губи згинаються в зневажливій посмішці.

— Мотоциклів ти боїшся, лікарень також. Мене, по ходу справи, віднесла до того ж списку. А чого ж ти не боїшся, дівчинко? Рожевих єдинорогів, які танцюють на веселці? — вигинає глузливо брову. — Так змушений розчарувати — їх не існує. Мій байк тебе не з’їсть, я теж. Довезу цілою та неушкодженою. Це краще, ніж сідати зараз у машину, де тебе просто захитає.

Мені стає прикро. Ні, він не говорить зі мною в грубому тоні, вимовляє все це спокійно. Але насмішка, немов я примхлива розпещена дівчинка, мене зачіпає, тому що це не так. Мені довелося пережити стільки болю, що й ворогові не побажаєш. А страхи — так на це є вагомі причини.

— Зі страхами треба боротися, — додає він, поки я зволікаю з відповіддю.

Ну так, один он уже поборола, навіть вирватися з його рук не намагаюся. Хоча тут причина в іншому: якщо я спробую його відштовхнути, швидше сама впаду, ніж його зрушу з місця.

Але останні слова знаходять відгук усередині мене. Може, справді варто ризикнути? Хоча б спробувати пересилити свій страх. А що як це допоможе мені рухатися далі, не жити у своїй шкаралупі, зрощуючи страхи та невпевненість у собі?

Клім, побачивши мої метання, мої невпевнені погляди в бік байка, бере ініціативу у свої руки і веде мене до свого двоколісного монстра. На мою голову опускається шолом. Хлопець заводить байк, сідає, а я розумію, що за всього свого бажання, я не зможу втриматися за нього. У мене тіло все тремтить і я просто дорогою загублюся через паніку.

— Сідай, — він прибирає одну руку і відсувається назад, пропонуючи мені зайняти місце спереду, а не за його спиною.

Дивитись у вічі своєму страху? Мабуть, це ще гірше…

Підхопивши довгими пальцями моє зап’ястя, Клім манить мене до себе. Сама не встигаю зрозуміти, як опиняюся на сидінні притиснута спиною до його грудей, щулюсь від страху й хапаюся за його руку на моїй талії. Піді мною монстр, і за спиною теж, а я ненормальна, якщо на це погодилася.

Поправивши пальто й запхнувши поділ під себе, щоб не продуло стратегічно важливі місця, шукаю, куди подіти руки. Або куди втекти. Але Клім опускає долоні на кермо, відрізаючи всі шляхи для відступу.

Заворожено дивлюся на його долоню в коротких шкіряних рукавичках, на те, як пальці плавним рухом зімкнулися на ручці. Не тямлячи свої дії, тягнуся до нього, торкаюся тильного боку долоні кінчиками пальців, веду по рукавичці, по кісточках, і накриваю його руку своєю.

Мене викидає з реальності. Світ довкола зникає, замінюючи реальність моїми спогадами. Або ж просто ілюзіями, які я не в змозі контролювати. Я бачу таку ж долоню в мотоциклетних рукавичках, бачу свою руку на ній, переплетені пальці, шалений адреналін і емоції, які зашкалюють. Захоплює дух і…

Я відсмикую руку. Дотик обпалює, лякає. Подібне вже було? З ким? Коли? Тоді, коли я в аварію потрапила? А куди подівся той хлопець? Кинув мене, злякавшись? Так жодного разу й не прийшов. Ніхто не прийшов…

— Можеш за мене триматися, за руки, я гнати не буду.

Його голос хрипкий, тихий. Дихання таке ж нерівномірне, як і в мене. Що щойно сталося? Поки я борсалася у своїх думках, він поринув у свої спогади, про свою дівчину?