Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Аж раптом нога потрапила в порожнечу – і я зрозуміла, що вже лечу крутими сходами. Десятки ударів, десятки синців… Мені здавалось, що я ледь не переламала кінцівок, виробляючи кульбіти. Та ось падіння скінчилось – і я надовго застигла на підлозі, стогнучи від болю… Та не садна від падіння були причиною тому.

«Мій батечко — о, він міг жити! Вона його вбила! Вона його вбила! Монстр, чудовисько, навіть не людина! Вона не людина! Вона його вбила! Вона його вбила!» – гупало в голові, і я намагалась затулити вуха руками, щоб не чути.

Десятки питань накочували безладними хвилями: «Навіщо я поткнулась сюди? Чому не залишила все як було, чому порушила звичний лад? Тепер я рада, що перестала боятися матір? О, яка рада!.. О, що ж буде тепер?! О, як жити тепер?!»

Але відповідей на ці запитання я не знайшла… тому просто заснула.

Моторошний холод пробирав до кісток, а я лежала, згорнувшись калачиком, і не розуміла, де я. Суцільна темрява обступала звідусіль, не чутися було ні звуку. Шорстка підлога нітрохи не нагадувала подушку.

«Підлога… подушку… – повільно доходила я. – Підземні ходи».

Нарешті згадала, що трапилась. Але душа не відгукнулась на поклик – чи то замість неї залишилось згарище, чи то вона заніміла, як заніміли від холоду кінцівки.

Рукою щось пробігло.

«Сподіваюсь, павук, – подумала я. – Сподіваюсь, отруйний».

Але ніжки пробігли і зникли. Я знехотя підвелась. Від незвички ломило все тіло, ноги й руки не слухались. Якщо покопатись у пам’яті, я читала про цей феномен: коли все життя спати на найкращих перинах, а потім провалитись у підземний лабіринт і заснути просто на підлозі та ще й після подібних кульбітів – самопочуття не найкраще.

Я прихилилась до стіни і задумалась. Що ж тепер? Майбутні кроки зводились до двох полюсів: я хочу померти і я хочу їсти. Їсти я хотіла більше.

Тому я в’яло розім’яла кінцівки та рушила вперед. Одразу наткнулась обличчям на щось липке та бридке. Ага, павутиння. Чудово. Для більшого комфорту я розмазала його по всьому обличчю і надалі виставила руки попереду, як щит.

Ішла довго й неспішно. Навіщо кудись поспішати, якщо поспішати вже нікуди? Зрештою, чи варто повертатись в той дім, де кожен носить маску, де стільки болю та підлості?

«Так, варто. Бо де ще мені дадуть їсти?» – зітхнула я і вдарилась об щось попереду.

Ага, глухий кут. Значить, розвертаємось і йдемо в протилежну сторону… Та не встигла я пройти кілька кроків, як зрозуміла, що роблю щось дурне. Адже не всякий глухий кут, який нам стрічається, саме такий, як нам видається. А цей – то взагалі омріяний вихід.

Тому я знову розвернулась і взялась торсати стінку. Що цікаво, потенційна дверка вдавала, ніби зовсім не розуміє моїх посягань. Зсунути її було неможливо. Також цікаво, що й поверхні довкола були дуже незвичними у порівнянні з іншими: шершавими, наче в печері.

Тоді я припинила маневри торсання та поглибила маневри обмацування. Якоїсь миті наштовхнулась на підозрілу деталь: дві ручки. Та як же я не наштовхнулася на них одразу? Всьому вина – непристойна висота, на якій вони були розташовані. Схоже, споруджувався цей механізм для якихось велетнів, на дві голови вищих за мене…

Шарпання самих ручок також нічого не дало. Раптом я виявила, що вони прокручуються вбік, як цілісний диск. Тоді стінка піддалась, зі скреготом від’їхала вперед, а потім праворуч — і я видихнула з полегшенням: воля!

Виявилось, що цей хід завів мене в печеру посеред лісу. Було уже світло, і сонячне проміння, що проникало сюди, просто засліпило мене, так довго я знаходилась в темряві.

«Так! Так! Нарешті!» – зраділа б я, якби ще була в стані чомусь радіти.

Це місце було мені незнайомим. Проте від печери вела стежина, і, недовго думаючи, я пустилась нею. Саме світало. Крізь верховіття дерев було видно, як переливається золотом несміливий сонячний диск, виринаючи з-за обрію. О блаженне небесне світило! Його шлях визначений наперед та незмінний, йому не треба гадати, куди заведе його доля!

Але і я несильно гадала, куди заведе мене сумовита стежина. Тим часом вона вперлася в річку. Серце мені тенькнуло: «Та це ж Кораль, що зі сходу омиває наші володіння!»

«Ах, якби було ще, чого тенькати…» – одразу похнюпилась я.

Так, якщо я піду уздовж річки, легко доберусь до маєтку. Але перш ніж туди повертатись, потрібно привести себе до ладу та зібратись із думками. І саме це буде найважчим. Почнемо із вмивання… Або ні.

Мене мучила спрага, тож я прихилилась до гладіні ріки, щоб напитись. Вода в ній кришталево чиста, а на дні під самим берегом видніються чудернацькі квіти, схожі на корали — цим вона й завдячує своїй назві.

Та несподівано ззаду почулись кроки, і я обернулась. Прямо з кущів виліз чолов’яга та нетвердою ходою направився до мене. Очі блукають, ноги не тримають, за кілька метрів розноситься нестерпний штин – він був п’яний, як чіп.

– Що, красуне — заблукала? – звернувся до мене.

Голова моя мимовільно схилилась набік. Шляхом нехитрих міркувань я дійшла висновку, що загинути від непомірного горя у таємних підземних лабіринтах – куди благородніше, ніж від рук п’яного маніяка.