read-books.club » Сучасна проза » Женоненависник 📚 - Українською

Читати книгу - "Женоненависник"

187
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Женоненависник" автора Решад Нурі Гюнтекін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 42
Перейти на сторінку:
краще? Тобто як це?

— Трохи згодом зрозумієш... Ти чудово зіграла, мала. Я сподіваюся, що з тебе таки будуть люди. Ну, розкажи, як же все було?

— Та як... Усе просто. Почувши гуркіт мотоцикла, я швиденько вивалялася в пилюці... Напхала в кишені та за пазуху каміння, вилізла на дерево. А там якраз гуляв собака дядька Хасана. Я стала в нього жбурляти камінням і кричати... А тут якраз і Гомункулус наспів... Я розревлася та й давай його кликати на допомогу.

З-за повороту з’явилися дві тіні. Це були Весіме й Ремзі-бей. Вони пройшли низом, дитини не знайшли й у паніці поспішили сюди.

Я стиха проказала до Бегіре:

— Ану як ти там щойно робила? Поплач, поний...

Побачивши Бегіре, вони й собі зітхнули на повні груди. Весіме, вхопивши сестру в обійми, розплакалася. Та коротко розповіла про свою пригоду.

— От бачиш, Весіме, — сказав Ремзі-бей. — Хіба я не правий був, коли казав, що не треба зчиняти рейвах?

Моя сердешна простодушна кузина все ще проливала гіркі сльози, стискаючи Бегіре в обіймах.

Ремзі-бей повернувся до мене:

— Знаєте, Саро-ханим... Цього вечора ми з Весіме вперше посварилися. Вона хотіла бігти в садибу й піднімати всіх на ноги. А я казав, що не треба марно хвилювати маму з татом. А вона мені й каже: «Якби це була ваша сестра, ви б так не казали!» Уявіть!

Весіме нервово відказала:

— Еге ж, а якщо я зараз розповім, що ти мені наговорив?!

— Чи не зарано так докоряти одне одному? Через якихось два тижні у вас весілля! — спробувала я загладити суперечку. — Ми маємо дякувати Гомункулусу, — повела я далі. — Він зі скромності посоромився до нас завітати. Ми зробимо візит до табору.

— Непогана ідея, — сказала Весіме. — Завтра по обіді...

Я не погодилась:

— Ні-ні... Краще піти сьогодні ввечері... До того ж ось-ось зійде місяць... Запряжемо великий екіпаж, правильно, Ремзі-бею?

Дядьків зять, звісно ж, миттю погодився. Тамуючи радість, відказав:

— Так, авжеж... Не годиться лишати це на завтра. Але якщо ти дуже втомилася, Весіме, то можеш залишитись. Як ти?

Я знову висловила незгоду:

— Ні-ні... Весіме перша повинна подякувати за те, що врятували її сестру... Ще візьмемо з собою Ісмет-ханим та Хандан. Згода?

Повернувшись до садиби, ми розповіли про пригоду дядькові й дядині. Боячись приїхати зовсім пізно, вечері чекати не стали. Поки запрягали екіпаж, ми нашвидкуруч перекусили прямо перед кухнею, за широким садовим столом.

Всі зробили по маленькому букету, нарвавши перших-ліпших квітів.

Коли екіпаж вирушав від садиби, зійшов місяць. Цього вечора було свіжо, пахло осінню. Їхали десь із півгодини, потім стали біля підніжжя невеличкого пагорба. До табору треба було дертися вгору по звивистій стежці.

Ми не пройшли ще й півдороги, а наші друзі-спортсмени вже довідалися про наш приїзд. Зі здивованими й радісними вигуками вони кинулися з пагорба вниз, нам назустріч. Як на стадіоні, вони стали вигукувати на нашу честь кричалки; журилися, що не знали про наш візит заздалегідь, інакше б розвісили обабіч дороги ліхтарі і влаштували б урочисту зустріч.

Коли піднімались по схилу вгору, шановна наша Ісмет-ханим мала необачність обмовитись, що в неї підкошуються ноги. Спортсмени збіглися до неї, взявши одне одного за зап’ястя, зробили своєрідні ноші, посадили її на них, хоч вона й репетувала, і понесли до табору, як якусь стародавню повелительку.

Всі наші друзі-спортсмени надзвичайно зраділи нашому несподіваному візитові. Всі, окрім Гомункулуса. Я навіть можу сказати, що він був дещо збентежений. Коли стали роздавати букети, він навіть обурився, отримуючи свій:

— Дякую, але складається враження, що ви глузуєте.

Ми провели в таборі більше трьох годин. Як спортсмени нас пригощали! Один із них,,аби пригостити нас уславленим виноградом, з’їздив на велосипеді до виноградника, що в годині їзди звідти.

Гомункулус, як завжди, спочатку трохи розпустив теревені, а потім усамітнився в темному кутку. Вдаючи, що прогулююсь, я, наче ненароком, підійшла до нього. Він настільки поринув у себе, що попервах навіть мене не помітив. Сидів, не зводячи погляду з маленького букета, який був у нього в руках. Моє серце раптом часто забилося. Я впізнала свої квіти в руках у Гомункулуса. А що як це дається взнаки мій перший наступ на женоненависника? Спортсмен, щойно побачив мене, неначе зробив спробу сховати букет, і це подвоїло мої надії.

— Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, га, Зія-бей? — спитала я. — Вочевидь, ви на себе наговорюєте, коли стверджуєте, що нічого не тямите в красі.

Він підвівся й відказав трохи іронічно:

— Може бути, панянко. Всі ми люди, у кожного з нас є тисяча безглуздих слабкостей. Мені дуже сподобався ваш букет, він, як на мене, дуже вишуканий. Спальні в мене нема, то я його просто почеплю собі на розкладачку.

— Це таке щастя для мене, Зія-бей!

— Ви знаєте, я ж зі спортивного клубу «Срібний лук». Ви підібрали квіти саме тих кольорів, які прикрашають форму нашого клубу... Як же не дивуватися такому вишуканому смаку?

Ти можеш собі уявити, Нермін, як я отетеріла, як я розсердилась! Але виду не подала.

— Мушу зізнатися, я не мала уявлення про кольори вашого клубу, Зія-бей... Втім, я дуже рада що зуміла вам догодити, хоч би і волею випадку... Я, на жаль, слабко розбираюся в наших спортивних клубах. Мене оточують нікчеми, які ні в чому, крім танців, не тямлять. А мене, насправді, це дуже цікавить, Зія-бей. То, може, ви б трохи розповіли мені? Хочете — можемо пройтися... Так нам і не заважатимуть, та й я роздивлюсь, що тут є довкола... Знаєте, Зія-бей, я так люблю нові місця! Дивіться, ось тут, за деревами, ніби якась долина...

Щоб не дати Гомункулусові можливості заперечити, відхилити мою пропозицію, я, не припиняючи щебетати, рушила вперед. Він, хоч-не-хоч, мусив іти за мною. Я трохи пройшла й зупинилася. Повернула обличчя до місячного сяйва. Я відчувала, що в цю мить моя краса зачаровує. Але він не зволив навіть глянути в мій бік.

— Забуте Аллахом пустирище, самі колючки та каміння, — ледь чутно проказав Гомункулус. — Намучитесь лише... Ще сукню порвете.

Я зі сміхом стояла на своєму:

— Ну то й що з того, Зія-бей? До того ж, я ваша гостя, і ви маєте виконувати мої забаганки.

Гомункулусові нічого не залишалося, як іти за мною. Але всі мої

1 ... 20 21 22 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Женоненависник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Женоненависник"