Читати книгу - "Червона Офелія"

розкішними вусами, відкладаючи у бік гітару. — Тож тепер, — додав вусань, — слідуючи логіці напою, доведеться нам з уявного сералю з його кальянним дурманом перенестися на Монмартр… Ви бували в Парижі? — звернувся він до Марка і тут же відрекомендувався: — Антін Кропивницький, актор Шевченківського театру.

— Марко Швед, — відповів той, не відпускаючи руку Олесі. — Ні, в Парижі не бував, але, як тільки випаде нагода, обов’язково побуваю.

— Канапки й кава будуть за мить, товариство! — Ольга Татарінова перевела погляд на свою подругу. — Олесю Дмитрівно, ти ж мені допоможеш? Попроси Марка, хай на якихось кілька хвилин розімкне ці сталеві обійми і випустить тебе… А ви, Марку, не соромтеся, знайомтеся з усіма. Нас тут не так багато, але товариство вишукане і цікаве! З Антіном Кропивницьким ви вже знайомі, це Анна Головацька, його наречена, — вказала Ольга на біляву дівчину, що тулилася до плеча вусатого актора з гітарою. — Дмитро Каліниченко, Анастасія Домбицька — теж актори нашого театру, і нарешті наш меценат, наш дорогий мандрівник, пан Євген Остапенко… Як бачиш, Олесю, сьогодні у мене зібралися самі вершки.

— А як ви так швидко дісталися сюди? — поцікавилася Олеся. — Я, здається, раніше за всіх вийшла з театру… Невже ми парком навпростець так довго йшли?

— У пана Євгена свій екіпаж, і він люб’язно доставив нас усіх до мене, поки ви з Марком пішки тьопали, — пояснила Татарінова. — Та й в екіпажі нам усім місця вже б не вистачило. Але, як бачиш, усе склалося якнайкраще! До того ж, я гадала, що ти після спектаклю у «Бель В’ю» з Савовичем підеш, на банкет. Тому вже й не турбувала тебе… — додала Ольга зовсім тихо і якось присоромлено.

Біличенко повела бровою.

— Здався мені той «Бель В’ю»! Марку, ти проходь, а я допоможу Ользі з канапками і кавою.

Як тільки вони зникли за портьєрою, Ольга припала до Біличенко.

— Ти щасливиця! Такий красень, незіпсований… де ти їх знаходиш, Олесю? Навчи, поки Крамовський не звів мене в могилу!

— Ти сама себе зводиш! Плюнь ти на того Савовича і розітри! — безапеляційно проказала Біличенко. — Крамовський не вартий твого нігтя, Олю!

— А цей, Марко, як ти кажеш, друг… Ще й до того при новій владі працює… — не вгавала Татарінова. — Де ти знайшла такого мазунчика? Уже щось було між вами?

— Олю… — Біличенко зніяковіло стиснула плечима. — Ну про що ти…

— Ну… ну, зізнавайся…

— Так. Було. Минулої ночі… І я на сьомому небі від щастя, як бачиш! Бо він дійсно мазунчик, таке солодятко…

Татарінова сумно усміхнулася.

— Ти щасливиця, Олесю! — зітхнула. — Не те, що я…

Біличенко суворо подивилася на подругу.

— Не розводь тут меланхолію! Де ті канапки? Чи, може, я каву зварю?

Тим часом Марко почувався трохи ніякого у цьому задурманеному кальянним димом товаристві. До вишневого тютюну та винного розчину, вочевидь, було підмішане ще щось, бо аромат у кімнаті витав п’янкий, дурманний. Може, й справді, дрібка гашишу?

Перебори гітари разом із кальянним димом клубочилися попід стелю і виривалися у прочинене вікно, на вулицю, на волю…

Зі всього видать, менш богемні мешканці Татарської вже звикли до такого вишуканого сусідства.

Довго чекати не довелося. До кімнати увійшла пані Татарінова з тацею в руках та Олеся з кавником. Ольга поставила тацю на стіл і взялася викладати за кількістю персон тонку золочену порцеляну для кави та келихи для шампанського.

— Ближче до столу, друзі мої! — проказала вона, поки Олеся наливала каву. — Сьогодні маємо чудовий вечір для спілкування!

— Чим займаєтеся по життю, Марку? — поцікавився раптом один із присутніх. Здається, пані Татарінова відрекомендувала його, як Дмитра Каліниченка. — 3 усього видно, що ви — людина культурна, — додав він. — Інакше Олеся Дмитрівна просто б проминула вас, пройшла повз і не помітила. Але в театрі я вас жодного разу не бачив…

— Дімо! — скривилася Олеся.

— Нічого страшного, — проказав Марко, відкриваючи шампанське. — Я військовий. Віднедавна працюю на нову владу.

— Хмммм… Значить ви — патріот! — протягнув Каліниченко. — Бо й нова влада у Кам’янці віднедавна. — Потягнувся за келихом для себе та своєї подруги. Дзенькнув кришталь. — Ну, Ольго, за тебе!

— За наше чудове, вишукане товариство! — усміхнулася Татарінова. — Хто знає, як воно далі у Кам’янці буде… Я вдячна Петлюрі хоча б за те, що маємо ці прекрасні миті спокою!

— Ольго… — скривився Каліниченко. — Не сміши мене! — і далі його наче прорвало: — Завтра тут буде те саме, що й у Києві та Харкові. Нас просто вмиють у крові. Директорія не має сил утримати владу у своїх руках. Уся ця державність — мильна бульбашка! Куди не оглянися — одні вар’яти і зрадники… Запам’ятай моє слово: Старим містом ще тектиме кров…

Олеся мовчки стиснула під столом коліно Марка: не встрявай у розмову із захмелілим, мовляв, тобі те ні до чого.

Марко тим часом поволі розглядав присутніх, відчуваючи, як від пропахлого вишневим димом повітря м’яка втома розливається його тілом.

— Дмитре, не говори про те, на чому не знаєшся. Гадаю, найкраще про майбутнє України варто запитати у пана Марка? — запропонувала одна із присутніх, Анастасія Домбицька.

— Отже, ви, Марку, такий молодий, а вже підтримуєте цю масонську змову? — раптом проказав, потягуючи кальян, Євген Остапенко.

Швед зробив ковток шампанського й усміхнувся.

— Перепрошую, чому масонську?

— А як іще назвати те, що у нас відбувається сьогодні? — зневажливо проказав Остапенко. — Іменно масонську! Он, нашого Миколу Савовича ще у квітні сам Петлюра зволив був запросити на засідання… національна Велика Ложа України на чолі з Великим Майстром! Саме так! Про це все місто знає. Отож, масони збираються рятувати Україну, а тим часом між собою голівку маку поділити не можуть…

— Що ви маєте на увазі? — поцікавився Марко.

— Чвари пана Петлюри з паном Моркотуном, звичайно, на предмет того, хто старшіщий у ложі вкраїнських масонів!

— Ааа, ви про це… — Швед відклав келих і мало не зусиллям волі уважно подивився на свого співбесідника. — Не мав честі бути знайомим з вами раніше, пане Остапенку, та й до жодного таємного товариства я не належу, але те, що ви говорите, інакше, як провокацією, сьогодні не назвеш… Я знаю одне: Україна під проводом Петлюри бореться за право бути незалежною від Російської імперії — все одно, царської чи більшовицької; очолюваної Миколою II чи Ульяновим-Лєніним. Різниці, принципово, ніякої. Цілі, як ви розумієте, у московської комуни, як і в царату однакові: аби Україна залишалася колонією, сировинним придатком. Без власної мови, культури, історії…

— Пане Марку, — Остапенко закотив очі, — перепрошую, але ви говорите, як екзальтований гімназист, якому промили