Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Через декілька хвилин Каміла повертається. Розмазаний макіяж повністю зник. Лише червоні очі та ніс свідчать про те, що вона знову плакала. Подряпина на вилиці стала ще більше помітною. Мені це не подобається. Руки знову стискаються в кулаки, але намагаюся тримати себе в руках.

- Так значно краще.

- Як? – ловить мій погляд.

- Без макіяжу. Тобі він не потрібен. А тепер розкажеш, як так сталося що у… А скільки тобі?

- Дев’ятнадцять.

- … у дев’ятнадцять ти жодного разу не їла піцу?

- Ніякої шкідливої їжі, солодощів, фаст-фуду чи напівфабрикатів. Я звикла, - знизує плечима.

- Ти серйозно?

- Послухай, Адаме, інколи людям не дають вибору, адже його зробили за них ще до народження. Якщо моїй мамі спокійніше, коли я вживаю тільки здорову їжу, не ризикуючи захворіти на ожиріння чи отримати проблеми з серцем – я це зроблю, адже вона дала мені життя. Якщо тато вважає, що економічний факультет та робота у сімейному бізнесі – запорука стабільного майбутнього та мій обов’язок перед сім’єю – я вивчу її, адже він забезпечив моє життя достатком та комфортом, якого хтось ніколи не мав.

- А майбутній шлюб з тим йолопом? Це теж для них чи для тебе? – у відповідь мовчання. Її розповідь мене злить. – Ясно, - відрубую.

- До чого цей допит, Адаме? Увесь тиждень ти вдавав, що мене не існує, а тепер раптом перейнявся моїм життям?

   Від відповіді мене рятує офіціантка, яка приносить замовлення.

- Жуй мовчки, - кладу на її тарілку два шматки від сирної та м’ясної піци. Беру собі і складаю трикутник вдвоє, відкушуючи величезний шмат.

   Каміла схопила ніж та виделку і сіла так, наче їй у спину встромили кілок.

- Розслабся, Клементинко, ми не на аристократичному збіговиську, де кожен слідкує чи достатньо граційно ти відставила мізинчик, коли пригублюєш чай. Ця страва смачніша, коли їси руками. Спробуй.

   Невідривно слідкую, як дівчина після кількох секунд вагань таки кладе прибори, заправляє волосся за вуха та складає руками шматок, як я, і відкушує невеликий клаптик. Примружує очі та відкушує знову.

- Це фантастично смачно! – бурмоче з повним ротом. – Вибач, - прикриває рот рукою.

- Забий, - відмахуюся та теж продовжую їсти, аби її не бентежити, водночас ігноруючи дивну радість від того, що вже вдруге вона спробувала зі мною щось вперше.

   Далі наше спілкування переходить у невимушену розмову на нейтральні теми. Давно не відчував такої легкості від спілкування з дівчиною. Я встиг помітити, що Каміла рідко посміхається, але коли розмова перейшла на тему коней та іподрому – з неї повністю злетіла маска пихатої принцеси, посмішка змушувала горіти її очі дивним зеленим сяйвом, яке мій мозок сприймав за сигнал небезпеки червоного рівня. Я його старанно ігнорував.

  Після посиденьок виходимо на вулицю та ловимо таксі.

- Спершу відвеземо тебе, тоді я поїду до себе додому.

   Без вагань погоджується, називаючи водієві адресу. Запам’ятовую її без зайвих зусиль, адже неподалік у тому ж котеджному містечку на околиці міста живе Макар з матір’ю.

   Коли таксі прибуває до місця призначення, виходжу першим, оббігаючи авто, та подаю Камілі руку, котра встигла відчинити дверцята. Увесь вечір мене мучить одне запитання. І я маю намір його задати.