Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Не обертаючись, обсмикую сукню та впираюся долонями та чолом в прохолодну стіну. Руки починають тремтіти, а сльози застилати очі. Боюся повертатися. За спиною чую якийсь рух і голос, але мозок відмовляється їх сприймати. Він щойно мало… Ні… Такого не могло трапитися… Мотаю головою і починаю схлипувати. Хочу заспокоїтися, але не можу. Сльози струмками течуть по щоках, а разом зі схлипуваннями намагаюся хапати повітря, адже у голові починає паморочитися.

- Ей, - здригаюся від чоловічого голосу за спиною. На плечі лягає щось тепле, з приємним запахом терпкого парфуму. Хапаюся за краї та натягую накинуту річ, впиваючись пальцями у краї та ґудзики. Зупинити схлипування та тремтіння не вдається. – Йди сюди, - шепоче той самий голос і за мить я опиняюся у теплих обіймах.

- Я це просто так не залишу! – знову здригаюся від голосу Давида.

- Пішов на хрін, мудак! – гримить над головою. – Ще раз до неї доторкнешся – станеш полем для гри у дартс, де яблучком стануть твої причандали. Провалюй, поки я себе стримую!

- Адам? – нарешті впізнаю голос і підймаю голову. Доводиться задерти підборіддя високо, адже він значно вищий.

- Він нічого не встиг тобі зробити? – підіймає руки до мого обличчя та великими пальцями починає витирати сльози.

- Ні, - шепочу. Мабуть,  і косметика розтеклася… Дотик до вилиці змушує скривитися та зашипіти від неприємних відчуттів.

- Сволота! Я його прикінчу! – відпускає з обіймів, без яких тіло  охоплює холодом. Встигає зробити два широкі кроки, коли я перехоплюю його долоню.

- Не треба, прошу. Зупинися, - не хочу створювати йому проблем.

- Ти його шкодуєш, чи що? – гарчить.

- Ні, - відступаю на крок, відпускаючи його руку. – Ти й так на виправних роботах, - про це мені встигли розповісти робочі, - не створюй собі ще більших проблем через цього ідіота.

- Чому ти була тут з ним? – підходить впритул та кладе руки мені плечі. Зачаровано дивлюся у його сірі очі, які спочатку здавалися надто зухвалими, але тільки тепер зрозуміла, що там виблискує виклик. Він не готовий коритися цьому світу, піддаватися його правилам та сповідувати канони. Він схожий на мустанга: вільний, дикий, неприборканий…

- Тому що не така, як ти, - відповідаю пошепки.

- Що це означає? – хмурить брови.

- Мені потрібно додому, - вирішую не відповідати.

- Добре, - киває, - твої речі лишилися всередині?

- Так, плащ і сумочка, але …

- Я зараз заберу, ходімо, - обхоплює мої пальці та тягне знову до входу в клуб. – Друже, приглянь за моєю дівчиною, - тицяє щось у руку охоронцеві. Мабуть, гроші. Соромно. -  Чекай на мене тут, - це вже мені.

   Через декілька хвилин Адам повертається з моїми речами. Тільки зараз помічаю, що на мене він одягнув свою джинсову куртку. Починаю стягувати її з плечей.

- Не знімай. Це простирадло, - підіймає вгору мій плащ та кладе собі на лікоть, - не зігріє навіть у літній вечір після тридцятиградусної спеки.

- А ти? – кидаю погляд на його футболку. - Я хочу викликати таксі…

- Е-е-е, ні! – махає пальцем перед моїм носом і я помічаю збиті кісточки на його лівій руці, - ти обламала мені диско-вечір, тому тепер зобов’язана скласти компанію. Ходімо, - знову бере мою руку у свою і тягне на вихід. Тільки його дотики відрізняються від Давидових. Вони м’які та ніжні. Хочеться замружити очі та сконцентруватися на відчуттях, коли його великий палець лагідно погладжує моє зап’ястя.

- Куди? – приходжу до тями лише на вулиці.

- Я голодний. Дуже, - повертає голову та пильно вглядається в мої очі. – Тут неподалік є цілодобова піцерія.

- Я… - вирішую бути чесною, - ніколи не їла цю страву.

- Що? – вигукує голосно, від чого я вмить червонію від сорому. – Це ж їжа богів! Пішли швидше! – прискорює ходу, а я чимчикую слідом.

   Через декілька хвилин підходимо до закладу з неоновою вивіскою «Pizza». Ніколи не бувала у подібних місцях. Батьки завжди водили лише по вишуканих ресторанах з химерними стравами, які подають маленькими порціями.

   У залі майже порожньо, але пахне так, що живіт починає скручувати, хоча й до цього не відчувала голоду.

   Займаємо місце у кутку залу. Адам відразу дістає телефон та сканує код з кутка столика.

- Ти веганка? Вегетаріанка? Єврейка? Сповідуєш іслам? – підіймає погляд.

- Нічого подібного. До чого ці питання?

- Обираю твою нову улюблену страву.

   Підходить офіціантка. Адам робить замовлення, а коли працівниця відходить – наважуюся сказати:

- Дякую. За те, що заступився за мене, - опускаю погляд на ноги та кручу ґудзик на куртці, котру досі не зняла.

- Дурниці, - відмахується. – Ніхто не має права демонструвати перевагу в силі у такий спосіб. Чому він собі це дозволив? – не зводить прямого погляду, під яким я палаю, наче смолоскип.

- Він... мій наречений, - зізнаюся, намагаючись не опустити знову погляд.

- Ти серйозно? – округлює очі. – Цей Тінкі-Вінкі? Він тобі не підходить! – гучно обурюється.

- А хто підходить?

- Я.
 

Адам

- Ти? – здивовано перепитує.

- За статусом не підходжу? – єхидно запитую.

- До чого тут це? – дратується.

- Слухай, тільки не кажи, що він твій наречений через неземне кохання між вами двома. Не повірю.

- Я і не казатиму, - вимовляє тихо. – Де тут вбиральня? – запитує у офіціантки, яка саме принесла напої.

   Після почутої інструкції підіймається та йде у вказаному напрямку. Відкидаюся на спинку дивана і вкотре за останні пів години задаю собі питання навіщо я у це лізу? Але коли побачив, як пузань несеться за нею зі стиснутими кулаками – не зміг лишатися осторонь. Вийшов слідом на вулицю і не міг зрозуміти, куди вони зникли, поки не почув чоловічий голос зі сторони службового входу. Побачене змусило мене оскаженіти. Я, наче, знову побачив батька, який зганяє злість на слабших. Тільки от цей пацюк точно не збирався обмежити усе лише своєю силою, задираючи дівчині, притиснутій до стіни, сукню. Як би за останні роки не спаскудилося моє ставлення до жінок, використання фізичної сили – це табу. Перший удар прилетів у писок. Декілька наступних навіть не пам’ятаю через скажену злість. Якби не схлипи Каміли, я не впевнений, що зміг би зупинитися. У той момент вона здавалася настільки беззахисною, що хотілося заховати  її в обіймах від усього світу. Будь-якими методами. Хоч і зарікся ігнорувати її існування, аби знову не звихнутися на жінці, котрій зовсім не потрібен, але не зміг лишатися осторонь. І питання: чому ж тоді вона збирається заміж за цього опецька? Невже полює за товстим гаманцем? У цьому я поки що не розібрався. Зараз ясно для мене лише одне – я її хочу. І в одному я впевнений точно – поки вона не опиниться зі мною в ліжку – не заспокоюся. І наявність того лепрекона мене ніяк не зупинить. Однієї ночі буде достатньо. А що трапиться далі – точно не моя справа.