Читати книгу - "Здіймається буря"

— Мушу йти. Я обіцяв, що по обіді поведу Хмаролапа на полювання.

— Мені піти з тобою? — руда войовниця виглядала стурбованою, проте негайно додала: — Буде весело. Ми вже он скільки разом не полювали.

Піскошторма кивнула в бік новацького кубла, біля якого на осонні дрімав собі Хмаролап. Його повне пухнасте пузце здіймалося й опадало в такт диханню.

— Йому точно потрібно розтрястися, — провадила киця. — Він уже схожий на Верболозу. Не думаю, що раніше бачила такого товстого кота.

У голосі Піскошторми не було докору, а все ж Вогнесердові стало гаряче під хутром. Хмаролап і справді був товстий, як на такого молоденького котика, куди товстіший за решту новаків, хоч вони всі насолоджувалися щедрою здобиччю зеленлисту.

— Напевне, я сам візьму Хмаролапа на тренування, — неохоче нявкнув він. — Бо останнім часом я його щось наче занедбав. Давай підемо іншим разом?

— Ти мені просто скажи, та й підемо. Зловлю нам іще одного кролика. Якщо ти, звісно, досі не навчився їх ловити! — підначила Піскошторма, полоскотавши його щоку кінчиком свого хвоста, перш ніж піти.

Вогнесерд помітив іскорку розчарування в її блідо-зелених очах. Піскошторма сумувала за тими часами, коли вони полювали разом у засипаному снігом лісі, де повітря наче аж хрумтіло від морозу. Тоді руда кицька неабияк здивувала його своєю спритністю та вмілістю.

Спостерігаючи, як вона йде геть, Вогнесерд відчув якесь дивне, радісне поколювання в лапах. Він похитав головою й рушив до Хмаролапа. Прокинувшись, заспаний новак вигнув спину дугою та потягнувся, аж його короткі лапки затремтіли від напруги.

— Ти сьогодні виходив із табору? — запитав Вогнесерд.

— Ні, — відповів Хмаролап.

— Ну, то ми йдемо полювати, — відрубав воєвода. Його трохи роздратувало те, що новак може просто так собі лежати і насолоджуватися сонечком.

— Та й ти, певно, голодний.

— Та ні, — відповів білий котик.

Вогнесерд розгубився. Хмаролап крав свіжину? Новакам не можна було їсти, поки вони не принесуть здобич для старійшин або не підуть на полювання з виховниками. Він негайно прогнав цю думку. Новак не міг би такого зробити, щоб ніхто з Клану його не помітив.

— Ну, раз ти не голодний, то зараз підемо в лощовину на тренування, повчу тебе битися, — нявкнув воєвода. — Пополюємо пізніше.

Не давши молодому котику змоги заперечити, Вогнесерд кинувся з табору. Він чув, як позаду нього тупотить Хмаролап, але навіть не подумав озирнутися чи спинитися, поки не забіг у лощовину, де і сам тренувався ще новаком. Повітря тут було таким спокійним, навіть у затінку, що спека заважала дихати.

— Нападай, — наказав виховник Хмаролапові.

Кремезний пухнастик саме збіг униз схилом, здіймаючи лапками хмари червонявого пилу, які осідали на його довгому білому хутрі.

— Що? Отак просто? — Хмаролап витріщився на нього, наморщивши носа.

— Так, — відповів Вогнесерд. — Уяви, що я ворожий вояк.

— Добре, — кивнув новак і впівсили побіг на нього.

Кругле пузо сповільнювало котика, маленькі лапи під його масою вгрузали у м’який пісок.

У Вогнесерда було вдосталь часу, щоб підготуватися. Коли Хмаролап нарешті добіг, він просто невимушено ухилився, а новак запоров носом у пісок.

Котик звівся на лапи й обтрусився, чихаючи від пилюки, що набилася йому до носа.

— Дуже повільно, — сказав Вогнесерд. — Іще раз.

Хмаролап припав до землі, важко дихаючи, і примружив очі. Виховник дивився на нього, вражений напругою в погляді свого новака. Цього разу котик виглядав так, наче й насправді збирався напасти. Хмаролап стрибонув, вигнувшись під час приземлення так, щоб ударити супротивника задніми лапами.

Вогнесерд заточився, проте втримався на рівних, у відповідь збивши нападника на землю помахом передньої лапи.

— Краще, — пирхнув він. — Але ти не готовий до контрудару.

Новак непорушно лежав на землі.

— Хмаролапе? — нявкнув Вогнесерд.

Удар його лапи був доволі важким, проте не настільки, щоб сильно зашкодити. У котика смикнулось вушко, проте сам він не ворушився.

Воєвода підійшов до нього, відчуваючи все більшу стурбованість. Глянув униз — проте оченята Хмаролапа були розплющені.

— Ти мене вбив, — насмішкувато зітхнув новак і безсило перекотився на спину.

Вогнесерд форкнув:

— Годі дуркувати. Це серйозно!

— Гаразд, гаразд, — Хмаролап звівся на лапи, все ще важко дихаючи. — Але зараз я голодний. Можемо пополювати?

Вогнесерд уже було відкрив рота, щоб заперечити. Тоді пригадав слова Білошторма: «Він навчиться, коли буде готовий». Можливо, краще не тиснути на Хмаролапа. Поки що суперечки були цілковитим марнуванням часу.

— Ну то ходімо, — Вогнесерд зітхнув і повів новака з лощовини.

Вони рухалися низом схилу в глиб лісу, аж ось Хмаролап зупинився і принюхався.

— Відчуваю кролика, — нявкнув він.

Вогнесерд також принюхався. Малий мав рацію.

— Сюди, — прошепотів новак.

Серед кущів промайнув хвостик молодого кролика. Вогнесерд припав до землі. Він напружив м’язи, готовий кинутись навздогін. Позад нього до землі припав Хмаролап, його пузо помітно випиналося. Перед ними знову майнув кролячий хвостик, і новак кинувся на нього, важко гупаючи лапами по сухій землі. Кролик миттєво почув шум і дременув у підлісок. Хмаролап помчав навздогін, за ним нечутно біг Вогнесерд. Папороть дрижала там, де мчав Хмаролап. Виховник відчув неабияке розчарування, коли новак спинився попереду нього, важко дихаючи. Кролик зник.

— Та ти кошеням краще полював! — вигукнув Вогнесерд. Колись кошеня його сестри показувало потенціал чудового вояка, проте зараз білий пухнастий новак ставав ніжним, мов та кицюня. — Хіба Зореклан знає, як ти примудрився настільки розжиріти з такими мисливськими навичками. Навіть худому коту не під силу обігнати кролика. Ти маєш легше ступати, якщо хочеш вполювати таку швидку здобич!

Воєвода неабияк радів, що Піскошторми тут немає. Він би згорів від сорому, якби вона побачила, наскільки паскудним мисливцем став його учень.

Чи не вперше Хмаролап не заперечив.

— Пробач, — промурмотів він, аж Вогнесерд поспівчував молодому котику.

Цього разу справді виглядало на те, що новак старався з усіх сил. І його виховникові ніяк не давала спокою думка, що він останнім часом сильно занедбав його тренування.

— Чому б мені не пополювати самому? — запропонував Хмаролап, дивлячись собі на лапи. — Я обіцяю принести до табору якусь свіжину.

Вогнесерд якусь хвилю дивився на нього. Хмаролап, звісно, не міг бути аж настільки паскудним мисливцем, бо якось же він від’ївся більше за всіх котів Клану. Можливо, йому краще полювати без нагляду. Нараз воєвода вирішив простежити за своїм новаком і поспостерігати, як той полює.

— Це добра думка, — погодився він. — Тільки повернись до вечері.

Хмаролап негайно кивнув.

— Звісно, — нявкнув він. — Я не блукатиму допізна, обіцяю.

Вогнесерд почув, як у новака в животі буркоче голод. «Можливо, це трохи стимулює його вмілості», — подумав він.

Воєвода слухав, як важкі кроки Хмаролапа розчиняються в