Читати книгу - "Здіймається буря"

— Ми зараз будемо… — почала Піскошторма.

— Стежити за ними? — Вогнесерд здогадався, що вона хоче сказати. — Гадаю, нам варто.

Вони трохи вичекали, поки голоси Тіньових котів не притихли в глибині кущів, а тоді й собі почали пробиратися лісом.

— Але ж вони йдуть не до Громошляху, — прошепотіла Піскошторма, йдучи слідом, що вів у бік Чотиридерева.

— Мабуть, вони повертаються тим же шляхом, що і прийшли, — припустив Вогнесерд, торкаючись носом ожинового стебла. Від свіжого смороду хворих котів він аж скривився. — Ходімо. Наздоженемо їх.

Воєводу охопила бентега. Чи він не помилився щодо Тіньових котів? Чи не йшли вони знову в глиб Громових земель, хоча й пообіцяли повернутися додому? Він наддав ходу, а Піскошторма мовчки намагалася не відставати.

Громошлях гудів, наче рій сонних бджіл. Тіньові коти, здається, рухалися паралельно до смердючої кам’яної дороги. Їхній слід вивів Вогнесерда і Піскошторму із лісових папоротей на латку голої землі. Просто попереду них Дрібнохмар і Білогорлик перетнули межу між угіддями двох Кланів і пірнули в густий ожинник, навіть не здогадуючись, що за ними слідкують Громові коти.

Піскошторма примружилась.

— Чому це вони туди йдуть?

— Давай подивимось, — відповів Вогнесерд.

Він кинувся вперед, притлумивши страх від того, що переступає розмежувальну лінію між Кланами. Гуркотіння Громошляху посилилося, і вушка Вогнесерда смикнулись від болючого шуму.

Громові вояки продиралися поміж колючих пагонів. Вогнесерд цілком ясно розумів, що зараз вони на ворожій території. Але треба було впевнитись, що коти із Тіньового Клану повертаються до себе. Судячи зі звуків, Громошлях був лише за кілька лисячих хвостів попереду, навіть запах хворих котів майже повністю губився за його випарами.

Ожини раптом закінчились, і Вогнесерд несподівано ступив на бруднющу траву, яка росла вздовж межі Громошляху.

— Обережно! — застеріг він Піскошторму, яка саме вистрибнула з кущів. Просто перед ними лежав жорсткий сірий шлях, переливаючись у розжареному повітрі. Руда киця позадкувала, коли перед нею прогуркотіла потвора.

— Де ж Тіньові коти? — запитала вона.

Вогнесерд примружив очі та прищулив вуха, бо перед ним ревіли нові й нові потвори, куйовдячи хутро і дражнячи вуса своїм гірким димом. Хворих котів ніде не було видно.

— Дивись, — раптом прошипіла Піскошторма.

Вона на щось показувала носом. Вогнесерд простежив за її здивованим поглядом до межі запилюженої смуги трави. Там ніби не було нічого, і тільки останньої миті він помітив помах хвоста Білогорлика, який зникав у землі, під смердючим рівним камінням Громошляху.

Вогнесердові очі округлилися від здивування. Скидалося на те, що Громошлях роззявив свого рота і проковтнув Тіньових котів.

Розділ 9

— Куди вони зникли? — аж затнувся Вогнесерд.

— Гляньмо зблизька, — запропонувала Піскошторма, негайно рушаючи до місця, де зникли Тіньові коти.

Воєвода поквапився за нею. Наблизившись до латки трави, де мов крізь землю провалився Білогорлик, Вогнесерд помітив тінь під Громошляхом. Там знаходився вхід до кам’яного тунелю, на кшталт того, яким вони зі Сіросмугом проходили в пошуках Вітряного Клану. Піскошторма майнула повз нього і, збігши вниз, заходилась обнюхувати темний прохід. Пориви вітру били Вогнесерда по вухах, коли потвори гуркотіли Громошляхом. За кислим смородом чорного каменю він все одно відчував свіжі запахи Тіньових котів. Вони точно пішли сюди.

Тунель був десь у двоє котів заввишки, ідеально круглий та облицьований камінням блідо-кремового кольору. Мох, який доходив десь до половини висоти стін, свідчив про те, що під час гололисту тут текла вода. Зараз тунель виглядав сухісіньким, дно його було встелене прілим листям та різним сміттям Двоногів.

— Ти раніше чув про це місце? — запитала Піскошторма.

Вогнесерд похитав головою.

— Мабуть, цим тунелем Тіньовий Клан переходить до Чотиридерева.

— Це легше, ніж ухилятись від потвор, — зауважила киця.

— Не дивно, що Дрібнохмар хотів переходити Громошлях без нас. Цей тунель — таємниця, яку Тіньовий Клан хоче зберегти. Ходімо в табір та розповімо Синьозірці.

Вогнесерд побіг угору схилом та назад до лісу, озираючись через плече на Піскошторму, чи та не відстає. Вона не відставала — обоє котів прямували додому. Перетнувши межу, воєвода відчув уже знайоме полегшення від повернення на землі Громового Клану. Хоча, наслухавшись принесених Дрібнохмаром новин про пошесть у Тіньовому Клані, він вельми і вельми сумнівався, що у ворогів вистачить сил виставляти прикордонні патрулі.

* * *

— Синьозірко! — геть захеканий після гону додому, Вогнесерд попростував прямісінько до кубла провідниці.

— Так? — пролунала відповідь з-поза лишайників.

Кіт увійшов до кубла. Громова провідниця лежала в гніздечку, підібгавши під себе передні лапи.

— Ми знайшли тунель на Тіньових землях, — розповів воєвода. — Він проходить попід Громошляхом.

— Сподіваюся, ви туди не пішли, — гаркнула Синьозірка.

Вогнесерд завагався. Він сподівався, що провідниця буде в захваті від їхнього відкриття, натомість її тон був різкий і сварливий.

— Н-ні, не пішли, — пробелькотів він.

— Ви надто ризикували, заходячи на їхні землі. Ми не хочемо виступати проти Тіньового Клану.

— Якщо Тіньовий Клан і справді такий слабкий, як розповідають їхні вояки, не думаю, що їм буде до нас діло, — зауважив Вогнесерд.

— Ті двоє котів пішли? — Синьозірка дивилася повз нього, явно заклопотана своїми власними думками.

— Так, пішли через тунель. Завдяки цьому ми його і знайшли, — пояснив воєвода.

Провідниця кивнула.

— Ясно.

Вогнесерд намагався вгледіти в очах сірої киці бодай найменшу іскринку співчуття. Невже її взагалі не бентежила пошесть у Тіньовому Клані?

— Ми правильно зробили, відіславши їх? — не втримався він, щоб не запитати.

— Звісно! — чмихнула Синьозірка. — Ми ж не хочемо нової пошесті в таборі.

— Не хочемо, — важко погодився Вогнесерд.

Коли він повернувся до виходу, провідниця додала:

— Поки що нікому не кажи про тунель.

— Добре, — пообіцяв Вогнесерд, уже вислизаючи з її кубла.

От цікаво, чому Синьозірка вирішила зробити з тунелю таємницю. Зрештою, вони знайшли слабину Тіньового Клану, здатну зіграти їм на лапу. Наразі, звісно, немає потреби нападати, проте хіба ж краще знання лісу може зашкодити Громовим котам? Вогнесерд зітхнув, і тут на нього налетіла Піскошторма.

— Що вона сказала? Зраділа, що ми знайшли тунель? — одразу кинулась розпитувати войовниця.

Кіт похитав головою.

— Сказала тримати це в таємниці.

— Чому? — здивовано нявкнула Піскошторма.

Вогнесерд знизав плечима і пішов до свого кубла. Світло-руда киця подріботіла за ним.

— Усе добре? — запитала вона. — Синьозірка ще щось сказала? Що з нею?

Воєвода збагнув, що надто вже виставляв напоказ свою бентегу стосовно провідниці Громового Клану. Він схилив голову і швиденько пригладив шерсть на грудях, тоді глянув на Піскошторму і з удаваною веселістю