Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

До добробуту мій друг ішов без поспіху, ніби не він усього того прагнув, а воно само пливло в його обійми, мовби знаючи, що він зуміє дати йому раду, знайшовши для найнікчемнішої абищиці підходяще застосування. Як часто ми чуємо про справедливість, але що нам відомо про неї? Я почувався подорожнім, який, утамувавши спрагу, рушав далі.

Достаток не зробив мого друга бундючним, навпаки, здавалося, він ставав скромнішим і тихішим, ми, як передше, спілкувалися на рівних, хоча не можна було не помітити внутрішньої впевненості, цілком природної, коли чогось самостійно досягаєш. Я ставився до його успіхів з пошаною і певним захопленням.

Думки про ту, яку я кохав, не полишали мене. З Богданом я більше про неї не заговорював, про мої почуття також. Для нього життя давно потекло іншим руслищем — він був не з тих, хто тупцює й постійно озирається. Він дивився вперед, а я назад; мене спонукали до цього любов, яка клекотіла в мені, і ремесло, яке я обрав. Проте він, який влаштувався не за фахом, завжди пам’ятав джерела свого успіху — диплом випускника історичного факультету: в наш час він відкривав будь-які двері. Авжеж, ми згадували минуле — коли він, коли я, одначе то все були спалахи вигаслого багаття, яке ще тліло тут і там. Для нього її більше не існувало, вона була однією з багатьох людей, які трапилися на його шляху, для мене — єдиною.

О тій самій порі спалахували і гасли ліхтарі, ті самі плітки і події плели тонке мереживо буднів, ті самі афіші запрошували на той самий концерт у тому самому місці о тій самій годині, вітер рвав краї погано приклеєного паперу, а червнева злива несла зелений кораблик. Немає нездоланнішої відстані, ніж та, яка найкоротша... Переді мною пролягла смуга років, в якій нічого не змінювалося, — мій друг, який поруч, і почуття, що нітрохи не ослабло. Я бажав їй добра, а моя любов — так здавалось мені — простирала над нею захисне крило.

Ми розміняли тридцятку, коли в неї народилася донька. Новина переповнювала мене, мені кортіло поділитися нею з першим стрічним, одначе якщо я і міг її комусь розповісти, то це йому, моєму приятелеві. Я не мав сумніву, що він розділить мою радість.

Я мчав, налітаючи на перехожих, скреготіли гальмами автомобілі і лаялись услід, опустивши віконце, розлючені водії, підошви мого взуття ледве торкалися сходинок, я нетерпляче тиснув на дверний дзвінок, я обіймав і цілував мого друга, заскоченого і розгубленого, я обхопив його і підняв, хоча відтоді, коли ми мірялися, хто дужчий, він додав ваги.

— А що тобі з того?

Я не пам’ятаю, коли покинув його і як добрів до власного дому. Переступивши рідний поріг, я зауважив у руці пляшку, його подарунок. Добірний французький коньяк, один із найкращих його колекції, якою він не вгавав пишатися. Відтиск у сургучі скріплював нашу спілку, висловлюючи все те, що годі передати словами. Я розкоркував її — за його і моє здоров’я. І за ту, яка народилася на світ.

Відтоді, як я пошкодив на пляшці сургуч, збігло чимало років — золотий, якого не відреставруєш, час. День спливав за днем, як у річці вода, а сон, який йому одного разу намарився, з дивовижною настирливістю з’являвся знову і знову. Ми ніколи не обговорювали таких речей, за винятком балачок про наше дитинство, яке, що невблаганніше ми від нього віддалялися, то більше скидалося на вигадку.

Здатний упоруватися з життям, з його видимим і очевидним боком, Богдан виявився безпорадним перед чимось, що приходить, коли йому заманеться. Він помітно змінювався, в ньому залишалося дедалі менше від мого друга, яким я його завжди знав.

Раніше я не бачив його таким розчавленим, його голос звучав приглушено, без колишніх владності та розміреності. З його очей, під якими з’явились мішки, на мене глипали страх і благання. Нещасне, нікчемне, не варте виїденого яйця марево, що отримало владу над тим, який упорувався з набагато поважнішими викликами. Адже належав до тих, хто здатні переступити й забути. Саме тепер, як ніколи досі, він розраховував на мою підтримку, і я надавав її, навідуючи його, хай і не так часто, як передше.

Він щойно перебрався туди, в новісіньку садибку над міським парком, вийшовши переможцем зі скандалу, брудного й запеклого, як йому довелося розлучитися з нею, мрією свого життя, до якої прямував непоквапки і несхибно.

Каріатиди підпирали перекриття, посередині — балкон з пухкенькими балясинами, фасад було виконано в стилі чужоземних реґентів, якби ті, воскреснувши, надумали омаєтнитися в наших краях; три поверхи і четвертий, горищний, що нічим не поступався іншим. Будинок скидався на палац, але річ була не в тисячі двохсот квадратних метрах, які він налічував, а в пресі, що не вгавала сурмити, ніби територія, на якій здійснювалося будівництво, належала паркові. Мій друг присягався, що це не так.

— Ти віриш мені?

Ми були, як рідні брати, яких не розлучило життя, що в одного склалося так, а в другого інакше. Коли я виходив від нього, перед будинком з’юрбилася купка людей, переважно юного віку, які тримали плакат «Поверніть громаді парк!». Один із молодиків був з перев’язаною рукою. На той час найгірше було вже позаду, і на місці паркана, що його зніс натовп, виріс бетонний мур. Вся історія була вкрай непевною і неприємною.

— А раніше де вони були? Увесь світ цінує тих, хто чогось досяг, а в нас? Я заробив усе ось цими руками.

Він потряс ними переді мною, проте, вловивши мій погляд, сховав руки за спину. Я хотів якось підтримати його, але не знав як, хотів щось сказати, але нічого не наверталося.

— Ось, — він постукав себе по голові. — Я ні в кого нічого не вкрав.

Я мовчав.

— Ти віриш мені?!

У мене не було причин ставити сказане ним під сумнів.

— Ти мені, наче духівник, — колись він кинув це, мовби між іншим, поплескавши мене по плечі.

Між нами давно встановилася симпатія, надто давно, аби чутки та плітки могли підступно зруйнувати її. Він симпатизував мені, але я також потребував його, не завжди виразно усвідомлюючи, потребував його розміреного голосу, тієї тихої гавані, якою було його помешкання перед тим, як він перебрався до новозбудованого палацу, потребував його впевненості.

Далеко не всі осуджували його, і преса врешті-решт також розділилася. Хай там як, за його