Читати книгу - "Постріл в Опері"

– Наша Вася? Василиса Премудра? – відреагував її одногрупник.

Маша безнадійно оцінила Терези. І різко скинула зі стола конспекти й шпори.

– Ти теж знаєш, хто я! – сказала вона.

Він кивнув.

Він і без того знав майже все. І вона розповіла йому решту.

– …у нас можуть забрати нашу владу. Але це неважливо. Я лише тепер зрозуміла: якщо Терези похилилися так сильно, на Місто чекає щось жахливе! Не на нас Трьох – на Київ. А ми, егоїстки, подумали про себе… Місто може загинути!

– Тоді чому ти сидиш тут і зубриш білети? – резонно запитав Мирослав.

– Тому що я не знаю, що робити, – чесно сказала вона. – Куди бігти? Кого рятувати? Що це «щось»? Жодних зачіпок.

– У вас безліч фактів.

– І що ми маємо в результаті? – похмуро сказала Маша. – Дочка Килини оголосила нам війну. Червоний вогонь вказав на Анну Голенко, переконану, що Ахматова вивезла з Києва Ліру й тому в нас нема літератури. У мене нема відьмацького коріння. У Даші теж – по мамі. Вона збиралася заїхати до батька. Катя обіцяла провідати своїх родичів.

– Стривай. – Мир пройшовся кімнатою. Кицьок не було. У Вежі панувала тиша. – У вас є нерозкрита справа Анни Ахматової.

– Ні, – відмовилася Маша від розкриття справи тієї, що повісилася через Горенко – Голенко. – Даша має рацію. Неважливо, чи знайшла Ахматова Ліру. Важливо, що проблема величі місцевої літератури – не та проблема, завдяки якій нам продовжать владу на рік. Отже, рятувати літературу безглуздо. Залишається рятувати самих себе.

– А якщо Ахматова – чорнокнижниця, відьма, чаклунка? Якщо справа не в літературі?

– А в чому? Вона ж збрехала про Купала. Й про Чингісхана. Вона все брехала. Вона народилася 23 червня!

– Саме 23 червня Купала відзначають веди. Ти не знала? – Мир теж був істориком. – Купала – свято літнього сонцестояння. А до 7 липня день коротшає. Найдовший день на рік – 23-го. Звідси й різночитання.

– І що з того? – вперлася Ковальова. – Чи мало в Києві відьом… Ахматова ж не наша бабуся.

– А якщо вона твоя бабуся? – висловив сміливу думку Красавицький.

– Ахматова – моя бабуся? – Маша аж розсміялася від сміливості його думок.

– А звідки ти знаєш? – Він сів до її ніг. – Ну, не твоя, так Катина, Дашина! – (згадуючи їх, Мир поморщився). – Не рідна – двоюрідна бабця, троюрідна! У неї були сестри або брати?

– Не пам'ятаю. – Ковальова пошукала торбу з журналом, який прихопила з квартири на вулиці Анни Ахматової.

Торба знайшлася.

– А потім, вона ж не з Києва. Ахматова жила тут недовго. Вона з Пітера.

– Драстє, приїхали! – реготнув Мирослав. – Вона з Одеси. Одеситка, з Великого Фонтана! У нас там дача, на 10-й станції. А Ахматова народилася на 13-й. Там і барельєф її висить. Моя мати туди трояндочки носить, удає інтелектуалку.

– На 13-й? – розум зачепився за «чортову дюжину». – Якої ще станції?

– Великого Фонтана. «Фонтан черемухой покрылся… наш Костя, кажется, влюбился», – проспівав Красавицький славнозвісний хіт про Костю-моряка.

– Ну, то Одеса… – відхрестилася Києвиця. – А то Київ. Журнал лежав у торбі по сусідству з конспектом Килини. Маша всілася на килим поруч з Миром і відкинула білу обкладинку «Ренесансу».

Мати Анни Андріївни, Інна Еразмівна, була дочкою Еразма Івановича Стогова, який служив у канцелярії київського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова й сприяв благоустрою міста, —

подав їй новину журнал.

– Отакої, – сказала вона.

– Так все ж таки частково з Киева! По мамі! – втішився Красавицький. – Ой, Машо, Машо, а ще відмінниця в інституті!

– Я просто поезію не дуже люблю, – зізналася та. – Я все пам'ятаю. Ахматова жила на вулиці Мерингівській, 7, потім на Тарасівській, 23/25. Ще пам'ятаю, що «Київ не справив ніякого впливу на її творчість», – процитувала студентка надиктований педагогом конспект.

– А брати й сестри в неї є? – поквапив Красавицький.

– «…у Києві, – поринула Маша в статтю, – Анна вперше побувала в п'ятирічному віці. Всю зиму 1894–1895 року родина Горенко прожила в готелі «над Бессарабським ринком».

– Поряд із Бессарабкою стояв готель «Національ», – тлумачив запис її одногрупник. – Там, де наразі кінотеатр «Орбіта».

– «…за ці місяці, проведені в Києві, в їхній родині сталося кілька подій: тут народилася молодша сестра Ія».

– Тобто її рідна сестра – киянка! Прошу занести це до протоколу, на випадок, якщо вона твоя бабуся, – зрадів Мирослав.

– «Ія була найвродливішою в родині».

– Вона точно твоя бабуся! – проскандував він.

– Ні, – сказала Маша, проминувши ще кілька рядків. – Ія не могла бути моєю бабусею. Вона померла 1922 року бездітною, в Україні, від туберкульозу й голоду. А 1914-го Ахматова передбачила її смерть у вірші «Моїй сестрі». 1910 року вона передбачила смерть свого чоловіка Гумільова. Вона присвятила йому вірші «Прийшли і сказали: помер твій брат».

– Ось бачиш?

– Що я повинен бачити?

Маша Ковальова бачила текст, надрукований на дешевому папері.

Історію, подаровану журналом поетесі, що повісилася, який цілком міг бути засуджений як співучасник за статтею «доведення до самогубства».

До Царського саду з його пишними клумбами водила бонна дітей родини Горенко.

У верхній частині парку, як написала у своїх записках Анна Ахматова, з нею сталася інша подія, яку можна вважати доленосною: вона знайшла брошку у вигляді ліри, й бонна сказала їй: «Це значить, ти будеш поетом».

– От і все.

Мила історія – цілком гідна для першого дзвінкого рядка зіркової біографії першої поетеси Росії, прямого «нащадка» Чингісхана.

Ось тільки притягує очі, наче магніт.

Відвівши погляд від рядка, Маша спіймала себе на дивному відчутті, наче щойно розлюбила, – жалю й порожнечі.

Їй відчайдушно захотілося туди – «до Царського саду з його пишними клумбами».

Ні, Вероніка має рацію – слова заворожують, – література й відьомство помазані одним миром.

– Привіт, кицю, – інший Мир – Красавицький – зустрівся поглядом з білою кицькою.

Беладонна, що повернулася з подорожі по карнизах, вивернула з-за балконних дверей. Слідом за нею з'явилася й Пуфик. Зробивши кілька кроків, кицька повалилася мішком на паркет, витягла лапи й умиротворено замружилася.

– Merde voyage,[6] – прогаркавила вона.

– Гаразд, припустімо, – невдоволено сказала Маша. – Припустімо, всі поетеси – латентні відьми. Письменники – латентні чаклуни. Гадуниці й чароплети. Вони віщують майбутнє й зачаровують нас словами. Припустімо, Ахматова народилася в Україні, а її сестра – в Києві. Припустімо, як виняток, Ахматова не набрехала. Але якщо вона й справді в Києві знайшла Ліру, що нам це дає? Швидше за все Київ просто подав їй знак, направив на шлях, як направляв свого часу й нас. Ліра-знак