Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

виконано так майстерно, голова наче жива. На золотистому фоні коричневі плями й хижі прозорі очі — синьо-зелені й живі. Я зводжу погляд на Еда — в нього такий самий малюнок просто над серцем, у Луїса — посеред грудей. Мабуть, саме туди потрапили мої стусани, що розбудили їх. Я передала їм свій біль.

—І що це таке? — Ед розглядає малюнок і торкає його пальцями. — Ти вдарила мене сюди, було страшенно боляче.

— Так, і я прокинувся від удару. — Луїс торкається мого плеча. — Тобі доведеться дещо пояснити, мала. Чорт забирай, тобі багато що доведеться нам пояснити.

— Тільки спочатку вдягнись. — Ед простягає мені рушника. — Давай, Торі, розказуй.

Я розказую. Десь там, далеко, лежить скалічений літак, десь там, у просторі, мене чекає місія в Ла-Пас, десь там кокаїнові королі, торгівельні магнати й китайські шльондри займаються своєю щурячою колотнечею — начхати на все. Я б хотіла лишитися тут, біля цього струмка, бо готова зрозуміти щось важливе. Я почекаю і зрозумію. І я розповім їм — усе, що знаю. Вони мають право знати, хоч вони ганебно спали, доки я спілкувалася з привидами, та це не суттєво. Ми віднині пов'язані назавжди — цією ніччю та знаками на наших тілах.

— Якби я не бачив усе на власні очі, я сказав би, що ти обкурилась марихуани. — Ед розглядає малюнок на моєму плечі. — Це найнеймовірніша історія, яку я тільки чув… чи пак бачив. Якщо я напишу статтю, це буде бомба!

— Тобі ніхто не повірить. — Луїс іронічно всміхається. — Скажуть: він же падав у літаку, чого від нього чекати?.. А малюнок сам десь роздобув, дикуни зробили чи щось таке. Справді, аміґо, так воно й буде, людям легше повірити у твоє божевілля, ніж визнати, що світ не такий однозначний, як їм здається, тому краще нікому нічого не розповідати. Розумієш, це така форма самозахисту — відхреститися від знань, які розхитують звичний плин життя, і людство споконвічно використовувало цей самозахист. Ти й сам був таким до сьогодні, і Торі, і я, грішний, також. А знаєте, що цікаво? Я чув про Віль-Таен. Але досі вважалося, що то просто легенда, як і Ленґ.

— Ленґ?

— Це, за легендами, місто на роздоріжжі світів, звідки й походять усі Прадавні. Раз вийшовши за його межі, вони не можуть туди повернутись, але страшенно хочуть. Тому вони й такі люті: на них тисне одне-єдине нереалізоване бажання. Та це лише легенда, якої вже ніхто не пам’ятає.

— Яка легенда! — Ед так жваво реагує, а мені чомусь неприємно, що вони так легко про все це говорять. — Чорт, я все сам бачив!

— Звичайно. Тепер у нас немає таємниць одне від одного.

— Луїсе, невже досі ніхто не знав про це місто? Про те, що воно тут?

— Схоже на те. Власне, я впевнений, що місцеві племена знають про нього більше, ніж весь науковий світ разом узятий, та їхні свідчення ненадійні. За такий довгий час — тисяча років минула, не менше, — все це обросло купою забобонів і вигадок, а цінність мають лише факти. — Луїс замислено гладить моє плече. — А це, мабуть, нам ордени за заслуги, не інакше. Ти дуже змінилася, Торі, навіть не лаєшся. Що з тобою? Тобі щось болить?

— Не знаю. Якось дивно почуваюся.

— З тобою все гаразд? — Ед стурбовано зазирає мені в очі. — Може, ти просто перевтомилася?

— Мабуть, так і є.

Не пояснювати ж йому, що я чую шепіт трави, що голоси дерев такі тихі й розважливі, а мавпи сваряться через пальму, доводячи одна одній право на територію. І пума спостерігає за нами із заростів, але не заподіє нам нічого, я піду й пограюся з нею, вона прийшла просто привітатись… Він не зрозуміє цього — поки що. А, може, ніколи не зрозуміє. Що зі мною, Господи?!

— Поїж трохи, мала. На тобі лиця нема. — Луїс простягає мені відкриту банку з бобами. — Два дні — і стільки всього на нас упало, еге ж? Гадаю, що б не сталось, ми вже ніколи не втратимо зв'язку між собою.

— Так. — Ед мружиться на сонце. — Хай йому чорт, ну що я бачив у житті? Усі навколо мене були такі добропорядні, і я мусив робити те, що від мене чекали! Хлопчик із такої родини мусить бути першим скрізь! «Едварде, мені не потрібен син-невдаха!» — це мій батечко прорікав. Якби я мав сина, він би мені був потрібен будь-яким, а їм хотілося сина-генія. І я старався, чорт забирай. Я старався… А потім якось прокинувся вранці й подумав: і скільки це триватиме? Коли в мене буде власне життя? Чому я повинен виправдовувати чиїсь сподівання, коли я зовсім цього не хочу?!

— Ти дуже вчасно схаменувся, — я знала про нього це, знала. — Ця думка могла тебе навідати років отак у п'ятдесят, а зараз іще не запізно.

— Я теж про це подумав. Тому взяв у редакції нове завдання й вирушив у світ. Я не хотів, щоб хтось знав, що я, власне, нікчема, я вивчав ці країни, багато прочитав, а от бачиш, Торі, ти тільки поглянула на мене й одразу збагнула, що я новачок.

— Ти не нікчема. Інші не такі спостережливі. Одне врівноважує інше. Не переймайся так, Еде. Усе якось владнається, ніхто не народжується вмілим.

— Маєш рацію, мала. — Луїс гладить моє волосся. — Ти така гарна… Знаєш, аміґо, просто тобі треба навчитися бути собою. І ти вже вчишся, думаю.

— Згоден із тобою. — Ед усміхається хмарам. — Мені теж добре тут, дивно, правда? Ще вчора я хотів якнайшвидше дістатися до якогось цивілізованого місця, а тепер мене туди зовсім не тягне. Он, бачите? Там пума сидить.

Вона підходить до нас, м'яко ступаючи красивими лапами. У неї така велика голова, розумні зелені очі та м’яке хутро. Немає нікого красивішого за кішку. Вона п'є воду, потім лягає трохи осторонь і засинає. Мені хочеться погладити її, але ще дужче мені хочеться спати. Я схиляюсь Едові на груди й теж засинаю. Та-Іньї щось говорить мені і лукаво всміхається, але я знаю: в нас іще буде час.

Я розумію, щось змінилося в мені самій, у моїх супутниках, у навколишньому світі, тільки що? Якби я могла розказати про це тітці Розі… Боже ж ти мій, тітка Роза! Я не можу лишитися тут, бо вона помре з туги за мною! А я помру з туги за цим лісом. Мені щемить плече і я прокидаюся. Сонце вже високо. Я ступаю в воду