Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

доводила, що репортери шаленіють від захвату перед енергією, чеснотами, ретельністю і диявольською хоробрістю тієї самої поліції вони врочисто повідомляють про те, як «полісмен такий-то з очима аргуса» знешкодив негідника китайця, що крав курей, і посадив його в міську в’язницю; або як «доблесний полісмен такий-то, спокійно стежачи за рухами «підозрілого мигдалеокого сина Конфуція» (репортери завжди відзначаються дотепністю), спостерігаючи його з тим байдужим, безтурботним виглядом, якого так уміло набирає полісмен у ті моменти, коли не спить, і, нарешті, застукав його в ту мить, коли той якраз нишком торкнувся до чужого майна, на деякий час залишеного без догляду; і як один полісмен вчинив видатний подвиг, а другий вчинить те саме, а третій – ще краще,– і кожен із цих подвигів мав своїм об’єктом якого-небудь нещасного китайця, що вчинив шеляговий злочин, якогось бідолаху, чию провину роздули до неймовірних розмірів, аби відвернути громадську думку від справжніх шахраїв, які лишаються безкарними, і не дати збагнути, що цих полісменів надто переоцінюють.

З цього джерела хлопчик дізнався, що законодавча влада, визнаючи, згідно з конституцією, Америку притулком для бідних, пригноблених усіх національностей, і що, таким чином, бідних чи пригноблених, що шукають у нас захистку, не можна обкладати податком за право в’їзду,– видала закон, згідно з яким кожному китайцеві, що прибуває до Америки, треба прищепити віспу тут-таки, на пристані, за що він мусить заплатити офіційному урядовцеві десять доларів за послугу, тимчасом як у Сан-Франціско є чимало лікарів, які радо зробили б йому те саме й за п’ятдесят центів.

З цього джерела хлопчик дізнався, що китаєць не має жодних прав, які слід поважати, що в нього не може бути горя, яке заслуговує співчуття; що ні його життя, ні його воля не варті навіть цента, коли якийсь білий потребує жертовного ягняти; що ніхто не любить китайців, ніхто не товаришує з ними, ніхто не задумається їх скривдити, якщо вважатиме це незручним для себе, що окремі громадяни, громади, навіть уряди штатів поєдналися на грунті зненависті, утисків та переслідувань цих смиренних чужинців.

А коли так, то хіба не цілком природно, що цей веселий хлопчина, біжучи до недільної школи, під виливом щойно почутих повідомлень про високі, звитяжні подвиги сказав сам собі:

– Ага, онде йде китаяга! Бог не любитиме мене, якщо я не шпурну в нього каменем.

І за це його заарештовано і посаджено до міської в’язниці!

Усі неначе змовилися навчити його, що шпурляти каміння в китайця – це висока, благородна справа, але тільки-но він спробував виконати цей свій обов’язок, як його покарано – покарано його, бідолашного хлопчину, який дуже добре знав, що головна розвага поліції в тому, щоб милуватися з спокійною втіхою, як різники з Бренен-стріту нацьковують своїх собак на беззахисних китайців.16

Пам’ятаючи про ті уроки людяності, що їх «Тихоокеанське узбережжя» завжди читає своїй молоді, треба визнати наявність разючої непослідовності в тій доброчесній ретельності, з якою добрі батьки міста Сан-Франціско оголошують (як вони це зробили ще недавно), що «Поліції твердо наказано заарештовувати всіх хлопців незалежно від їх громадського становища і де б це не сталось, якщо вони нападатимуть на китайців».

Та хоч би там як, ми мусимо радіти, що такий наказ, дарма що непослідовний, було видано; ми мусимо також висловити впевненість, що поліція теж рада з такого наказу, бо можна, нічим не ризикуючи, заарештовувати хлопчиків, аби тільки вони були маленькі,– і репортери вихвалятимуть ці подвиги, як і раніш,– треба ж писати про щось.

Тепер у Сан-Франціско з’явилася нова форма місцевої хроніки: «Завжди пильний і діяльний полісмен такий-то заарештував учора ввечері містера Томі Джонса, незважаючи на шалений опір» і т. д. і т. д.; а далі йдуть звичайні статистичні дані й прикінцеве «ура!», з його несвідомим сарказмом: «Ми з задоволенням відзначаємо, що це вже сорок сьомий хлопчик, заарештований цим доблесним полісменом, відколи нова постанова набула чинності. Департамент поліції виявляє надзвичайну активність. Нічого подібного ми не можемо пригадати з минулого».

 

1870

 

ЯК МЕНЕ ОБИРАЛИ В ГУБЕРНАТОРИ

 

 

Кілька місяців тому партія незалежних висунула мою кандидатуру на посаду губернатора великого штату Нью-Йорк проти кандидатур містера Джона Т. Сміта і містера Бленка Дж. Бленка. Я невиразно відчував, що в мене є одна важлива перевага перед цими добродіями, а саме – моя незаплямована репутація. Не важко було переконатися з газет, що ці добродії, коли навіть і знали, що означає мати добре ім’я, то ці часи для них давно минули. Було ясно, що за останні роки вони опинились по вуха у всілякій мерзоті.

Але в той час, як я радів зі своєї переваги і потай втішався нею, якийсь струмінь неспокою каламутив глибини мого щастя: адже доведеться почути своє ім’я поряд з іменами таких людей! Це бентежило мене дедалі більше. Зрештою я написав про це своїй бабусі. Відповідь її була швидка й рішуча. Бабуся писала:

«Ніколи за все своє життя ти не зробив жодного вчинку, якого можна було б соромитися. Поглянь у газети, поглянь, і ти зрозумієш, що за людці оті містери Сміт і Бленк, а тоді вирішуй, чи захочеш ти принизитись до їхнього рівня і вступити з ними в політичну боротьбу».

Саме це й не давало мені спокою! Я не спав ту ніч ані хвилини. Але кінець кінцем я вже не міг відступати. Мою кандидатуру вже скрізь було оголошено, і я мусив вести боротьбу далі.

За сніданком, байдуже проглядаючи газети, я натрапив на такого дописа, і, мушу признатися, це приголомшило мене так, як ніколи в житті:

«Кривосвідчення. Можливо, тепер містер Марк Твен, що виступає перед народом як кандидат в губернатори, сподобить нас поясненням з приводу того, як тридцять чотири свідки спіймали його на порушенні присяги у Вокавоку (Кохінхіна) в 1863 році? Мета цього кривосвідчення полягала в тому, щоб відсудити в бідолашної вдови-тубілки та в її беззахисної родини мізерний клаптик землі з кількома банановими деревами – їхню єдину опору та підтримку в скруті. Містер Твен зобов’язаний і перед своїм сумлінням, і перед своїми виборцями, на чиї голоси він розраховує, роз’яснити цю історію. Чи зробить він це?»

Я думав, що лусну від подиву! Такий брутальний, мерзенний наклеп! Я ніколи зроду не бачив Кохінхіни. Я нічого зроду не чув про Вокавоку! Я