Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Десь там стояв автобус «фольксваген», на якому утік Хайнке-Штудер. У добрий бінокль звідси можна було б спостерігати, чи все йде за планом. Мимоволі я глянув у протилежний бік. Там стирчала висока будівля з баштою на даху. В небо вп'ялася тонка срібляста антена. Може, радіостанція?
Ця антена про щось настирливо нагадувала. Але про що? Здавалось, ось-ось пригадаю, та марно. Бракувало головної ланки.
— Цікаво, — озвалася дівчина. — Чому ви все це для мене робите?
Я не відривав погляду від дороги. Назустріч мчали автомобілі, ззаду нас обганяли, попереду весь час спалахували червоні гальмові вогники. І я мусив гальмувати, сигналити, зупинятися, знову рушати вперед.
— Треба відповідати на це запитання?
— Так.
— Чому?
— Тому що я не хочу жалості. Я ненавиджу це почуття. Тепер ніхто нічого не робить дурно, за спасибі. І ви, пане докторе Тердонк, теж не…
— Правильно, — перебив я. — Я теж роблю не так просто. Але я надзвичайно дорогий. Дорожчий за Фассбендера.
— Скільки ж ви зажадаєте?
— Не гроші…
— Щось інше?
Вона запитала холодно, діловито, але я відчув у її голосі зневагу.
— Набагато більше. По-перше, облиште величати мене паном доктором. Я не формаліст. Можливо, я ледачий, нахабний, наївний, дурний, гидкий, — будь ласка, що завгодно, але я не титулована вченим ступенем машина для обробки документів, яку крутять як хочуть. Оцініть мою індивідуальність. Називайте мене просто Лекс. Я не дуже знахабнів?
Відчув, що Полетта здивовано дивиться на мене. Звичайно, вона чекала чогось іншого, і я збив її з пантелику. Мені враз стало весело. Мало не забув про дорогу. Раптом заскреготіли гальма, ревнула сирена і хтось вилаявся.
— Якщо ви не будете уважнішим, — глузливо промовила дівчина, — то я взагалі не матиму змоги називати вас Лексом.
— Згода, — пообіцяв я. — Відтепер я їздитиму, як молодий бог. Оскільки ж ми заговорили про імена, Поллі…
— Стоп! Про Поллі мови не було.
— Все ж таки, — задоволено заперечив я. — Майже.
Вулиці ставали ширшими, будинки нижчими. Вони відсунулися один від одного, поміж ними з'явилась зелень палісадників і газонів. Від дерев надали тіні. Ми були вже на Південній.
— Лексе, — промовила дівчина, — я боюся, що в мене з вами буде чимало клопоту.
— То правда. Але що я можу вдіяти, коли Поллі мені більше до смаку, ніж Полетта. Сподіваюсь, що ми зупинимося на Поллі. Добре?
— Ні.
— А мій гонорар?
Вона похитала головою.
— Тільки не це…
— Чому?
— Подумайте самі. І зрозумієте. — Вона взяла сумочку. — Взагалі можете зупинитись. Ми вже приїхали.
Я завернув праворуч і загальмував. Будинку я не побачив. Липи схилялися над вулицею, вони стояли суцільною стіною, сплітаючи віти у тінисте склепіння. Вздовж тротуару тяглася огорожа вище зросту людини. Пахло травою і водою.
Полетта Уден вилізла не одразу. Прошепотіла:
— Сердитесь?
— Розчарувався.
Вона всміхнулась.
— Якщо будете розумненьким, то ми ще побалакаємо про це. Домовились?
— Я не можу вас силувати.
— Не можете, — підтвердила вона. — І не варто.
Ми домовилися на суботу; я одержав милостивий дозвіл зайти до неї додому.
Полетта вилізла з машини, я дивився їй услід. Пройшла тротуаром, відчинила хвіртку, яку майже не видно було в зелені. Ще раз махнула мені рукою, я відповів. Усміхнувся.
Ні, Полетта Уден виявилась набагато привабливішою, ніж уявляла собі Кріс. Такий милий їжачок. Кожна річ має свою ціну. І я готовий був платити.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Десь через дві години я нарешті второпав, про що нагадувала мені антена на даху будівлі поблизу міської автостради. В думках я знову побачив маленький автобус, що зупинився біля заправочної станції; водій схиляється над панеллю, повертає важілець, спалахує червона лампочка. «Покупців немає, — говорить у мікрофон. — Які пропозиції?»
Я підхопився з тахти і подзвонив у «Едем». На щастя, Карл ще був там.
— Маєте новини? — спитав він.
— Ще ні. Я в іншій справі. Чи важко вмонтувати в автомобіль радіотелефон?
— Ні. Щоправда, треба гроші, та коли вони є…
— Хвилинку! Отже, я можу вмонтувати в своє авто радіотелефон?
— Будь ласка, — весело відповів Карл. — Але багато з цього ви не матимете.
— Чому?
— Тому що потрібна ще центральна станція. З ким же ви будете інакше підтримувати зв'язок?
— Чи важко спорудити таку станцію?
— Насамперед потрібен передавач. Потім підсилювач, батареї, антена. Все це коштує добрячу купу грошей.
— І все?
— Ні. Ще потрібен час: за день таку штуку не склеїш. Зрештою, потрібний ще дозвіл. І чи дістанете ви його…
Я поволі підбирався до того, що хотів знати. Тепер вирішальне запитання!
— Скажіть, а варто споруджувати таку установку задля того, щоб використати її лише один раз — ну, скажімо, на одну-дві години?
Карл важко дихав у трубку.
— Дурниці, — промовив він нарешті. — В такому разі можна зарадити справі іншим способом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.