Читати книгу - "Заборонена кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Співробітники вашого батька.
Полетта здивовано глянула на мене.
— Ні!
Я бачив, що вона розгубилася.
— Ви не вірите в це?
— Але ж Матуш мені нічого не казав.
— Може, він просто не хотів вашої вдячності?
Дівчина похитала головою.
— Вони зовсім не такі чутливі.
Повз нас зачовгали кроки: дами прямували до туалету, скоса зиркаючи на нас. Розвідники в дозорі. Я зморщив лоба.
— Облиште їх, — попросила Полетта. — Вони ж нам не заважають.
— Ви бачили, як вони критично оглядали вашу сукню?
Вона знову підтягнула її.
— Коли старішають, то й погляди суворішають.
Вона здавалася мені дуже розважливою. Не за віком. Але ж оці сто шістдесят сантиметрів, прикрашені каштановим волоссям та пікантною мордочкою, були принаймні на вісім років молодші од мене. Вона б могла більше шанувати мене і мої погляди.
Я звернув на інше:
— Так що ж ми тепер робитимемо?
— Йдеться не про мене: я сама проб'юся. Найважливіше, щоб ви допомогли батькові.
— Фассбендер… — почав я, але вона мене перебила.
— Якщо справи стоять так, то і від Фассбендера марно чекати чуда. Хай він хоч тричі геній.
Байдуже вона сьорбала свою каву. Коньяку і не торкнулася.
— Батька вважають винуватим, бо їм потрібна людина, на яку можна все зіпхнути. Адже все так просто: наглядач узяв гроші… Хто після цього не повірить, що він злочинець?
— Дурниці, — заперечив я. — Фассбендер врятовував і не таких.
— А яких?
— Нацистів. Офіцерів бундесверу. Лікарів. Генеральних директорів.
— Так, — промовила вона зневажливо. — Звичайно.
Я роздратовано зібгав паперову обгортку з цукру і кинув її у попільничку.
— Я не зовсім упевнений в тому, що ваш батько розібрав, хто саме телефонував.
— Розібрав, напевне розібрав. Та директорові вірять більше.
Сонячні промені вимальовували на чашках візерунки. На вулиці сигналили автомобілі. В туалетній загурчала вода: дами поверталися назад. Вони оцінили ситуацію з першого погляду.
— Тепер вони лаються, — сказала одна з них.
Дівчина заперечливо похитала головою і всміхнулася до неї. Усміхалася вона дуже мило, коли хотіла. Дами по-материнському кивнули їй, на мене ж сердито зиркнули.
Я мовчав. Мовчала і Полетта. Дзижчала і пирхала кавоварка. Я глянув на годинник: було дванадцять хвилин на шосту.
Якщо я мовчатиму і далі, то за півгодини ми розлучимося назавжди. Загальні ввічливі фрази, прощання — і все! Ніхто не зможе змусити мене допомагати її батькові. Це — чужа доля. Фассбендер не образиться на мене, якщо я відмовлюся від цієї справи: він досить ясно дав мені зрозуміти, наскільки байдужий для нього Уден.
Мій погляд знову впав на ці нахабні вогняно-червоні сандалети. Дешевина, звичайно, але раптом я уявив собі ситуацію, в якій оце дівча скидатиме їх, недбало, трохи поспішаючи…
— Киньте свою кляту впертість, — сказав. — Так ми далеко не зайдемо. Фассбендер дуже хоче допомогти вам. Гадаєте, я розважаюсь, сперечаючись отут з вами?
Вона похилила голову. В її волоссі знову затанцювали зайчики. Але не сказала нічого. Вичікувала.
— Фассбендер, — вів я далі, — може допомогти вам лише в тому разі, якщо ви дасте йому якнайбільше фактів. Чи знаєте ви, який телефонний зв'язок у тюрмі? І в директоровому будинку?
Полетта завагалася.
— Я можу спитати в Матуша. Але тільки про в'язницю. У директора вдома він, звичайно, не бував.
Я розмірковував. Шеф у загальних рисах змалював, що ми можемо зробити в цій справі. Але цього було замало.
— Нам потрібен хтось такий, — пояснив я, — хто міг би оглянути квартиру директора. Крім того, я не йму віри отим трьом свідкам. Ми повинні їх викрити. Хто вони, що вони, хто їм платить? Дурні або шахраї? Може, вдасться пришити їм лжесвідчення. Отут Фассбендер пальці оближе. — Я допив каву. — Якщо ми хочемо домогтися успіху, треба здобути сильну зброю.
— Ця зброя, — жалісно промовила Полетта, — в руках ворогів. Геть уся.
Я похитав головою.
— Не вся. Є і така, що перебуває в нейтральних руках, її я маю на увазі.
— Гаразд, — сказала вона. — Я роздобуду для вас ці відомості.
Тепер вона вихилила коньяк, дуже хвацько, поспіхом і невдало. Їй забило дух, на очах з'явились сльози.
— Спокійніше, — зауважив я. — Ніколи не робіть так. Не забувайте, з чим маєте справу.
Я попросив в офіціантки рахунок. Вона прийшла з порожніми руками.
— Вже сплачено, пане доктор.
Я здивувався.
— Що таке? Ваш шеф зненацька розбагатів?
— Заплатили оті дві дами. — Вона зібрала чашки і всміхнулася. — Хотіли зробити приємне для панночки. Хай, мовляв, вона краще купить собі весільні черевички…
Я глянув на Полетту, вона на мене. Озирнувся: за столом, де сиділи дами, нікого не було: вони вже дріботіли пліч-о-пліч вулицею.
— Отже, весільні черевички! — всміхнувся я. — Дати вам гроші зараз?
Вона відсунула стілець.
— Поки що я вільніше почуваю себе в сандалетах.
Ми проїхали Герцогською алеєю, розвернулися біля головного вокзалу і примостилися в хвості автоколони, що нескінченним лискучим черв'яком тягнулася до Рейнського мосту. З висоти автостради я дивився на центр міста. Магазини, установи, ущелини вулиць. Гігантський мурашник головного вокзалу. Масивна, огидна будівля управління поліції. Поруч земельне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заборонена кімната», після закриття браузера.