Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

який він частенько кидав на вікна лікарні, де навіть неозброєним оком можна було помітити фігуру його дружини, промовисто засвідчував, що виконує він хоч і приємну, проте офіційну місію — проводжає іноземку до її яхти і, як всякий вихований чоловік, має вислуховувати це її не зовсім зрозуміле щебетання.

Вони пройшли мимо. Біля трапа шхуни розпрощалися. Гостя жестами запрошувала Батю піднятися на борт, але він відмовився і заспішив до сходів, що вели на терасу, де була лікарня.

— От ти скажи, — почав спохмурнілий Митрич. — Чому воно так? Коли чоловік вірний, от як наш Батя, наприклад, його обов'язково клеють до першого ліпшого стовпа?

— Люблять, значить, — нехотя відповів Касян.

— Ой, чи так воно, чи так?

В голосі Митрича прозвучали і сумнів, і гіркота. Касян поглянув на баржового і подумалось йому, що він, зрештою, зовсім мало знає цього рудовусого базіку і баламута.

— Що так? — спитав, не сподіваючись на відповідь.

— А так, — зітхнув Митрич. — Правду сказати, все не так!

— Я думав… От сімейний чоловік, не те, що я — бурлака-бездомок.

Митрич крякнув, закашлявся, протер око і ніби не до речі сказав:

— Ти там нічого поганого про мою не думай. Женщина вона порядна і як подруга вірності, я тобі скажу, виняткової. Не те що деякі… Я, коли молодшим був, все в плаванні, все в рейсі. Прийдемо на місяць-два, з'явимось, мов те ясне сонечко, і знову за горизонт пірнемо. А вона, Маруся моя, дома. У Люстдорфі у нас будиночок, городець, садочок. Все це я завів, щоб їй на березі не так тоскно було чекати.

Митрич знову закашлявся, ховаючись за щит з «Огоньком», прикрив вухо комірцем і вів далі:

— Первісток народився без мене і помер без мене. Лише надгробок та Мусині сльози і бачив. Змучилась вона вся після його смерті. Не треба мені, каже, твоїх ганчірок зарубіжних, хочу жити, як усі люди живуть. Хочу, щоб ти кожен вечір, як інші чоловіки, додому приходив, щоб кожного ранку проводжати мені тебе на роботу. Жінкою хочу себе почувати, а то весь вік коханка… От ти, Миколайовичу, не моряк, важко тобі наших жінок зрозуміти, тому ти і посміхаєшся. А вони й справді мучениці, жінки паші… Ну, махнув я на загранку, перейшов у каботаж. Якийсь час жили не тужили, а потім народила моя Муси сиип, Борисом назвали. Я тоді старпомом на «Муромці» ходив. Буксирчик старезний, як світ, давно пора було його в утиль, проте ми не поспішали з цим, ми працювали. І була у нас там одна шалена дівка. Молода, собою видна, та якась безпутна. В матроському кльоші не раз заплутувалась. А я що? Я більше як старпом, як керівник з нею розмовляв: так, мовляв, і так, заміж тобі пора, чоловіка доброго та діточок купу. Ну, от, та сама непутяща Валюха візьми та закохайся у мене.

— Ну, старий… — охнув Касян. — Не сміши чоловіка на морозі.

— А ти посмійся та й послухай, що далі було. Думаєш, я завжди старим був? Ні, синку, я в гвардії воював… Ну от, я Валюсі, значить, про одне, а вона зовсім про інше. Спочатку хохмочки і всіляка там жіноча фанаберія, а далі — більше, і вже бачу… понеслась і моя душа в рай. Видно, я їй так жалісливо про порядне життя розказував, що пройняло дівку до самого дна. Та й мене теж… От і довелось мені сюди, на Північ, подаватися. Вже другий рік гріхи замолюю. Все до берега гребу, сподіваюсь, що пробачить мені моя Муся. Я їй з кожним пароплавом листа шлю, а від неї ні слова, ні півслова. — Митрич розкурив погаслу було люльку, затягнувся і видихнув разом з димом резюме: — Так мені й треба, дурневі старому!

Калікін дивився на свого приятеля і не знав, що чинити: втішати цього схимника не хотілося, осуджувати — теж. Його історія видалася Касяну незграбною, як і він сам — ніби й торкалася серця, проте співчуття не викликала. Калікін був сповнений почуттям чекання важливого повороту у власній долі, а Митрич вилив на нього свою історію, ніби відро холодної води. І все ж Касян раптом різко зауважив:

— Виходить, не було в тебе любові, старий, раз так легко відмовився.

— Ти про що? — Митрич звів на нього сповнені смутку очі.

— Що тут балакать! Ходімо, час пошту забирати.

Вони рушили до ґанку, але шлях їм перетнув Семен Шульков, механік з водокачки, що на Чистім ручаї. На ньому був кожух, одягнений поверх ватянки і стьобаних штанів, на голові — рудий собачий малахай. Лице засмагле, обвітрене, вилицювате, з важкою нижньою щелепою. В очах веселі чортики витанцьовують після випитого надміру спирту, і вічне, глибоко затаєне питання.

— Наше вам, Касяне Миколайовичу! Як воно життя молодецьке тече? Щось давненько я вас не бачив…

— Позавчора в управлінні бачились, — кинув Митрич.

Він недолюблював цього незграбного, у всьому надмірного чоловіка. Сам не знав за що, проте коли б не зустрілися, його ніби того півня тягло сваритися з механіком. Все хотілося заперечити йому, довести його неправоту у чомусь головному.

— Ти, капітане, все на мене вовком, — примирливо посміхнувся Шульков.

— А ти готовий і вовку лапу лизати, — наїжачився Митрич. — Ач, найшов капітана. Баржовий я, баржовий!

— Та чого ти шкварчиш, мов вуж на сковороді. Не хочеш знатися, так ніхто тебе до компанії не тягне. Я зовсім не до тебе, а до Касяна Миколайовича… з запитанням.

Митрич махнув рукою і одійшов.

— Чого це він? Зайвого прийняв чи може чим розстроєний? — Семен оскалився і навіть ніби став меншим на зріст від бажання бути приємним.

Касян відповів сухо:

— У вас до мене питання чи…

— Питання. Достеменно питання, Касяне Миколайовичу. Часом не знаєте, що то