Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

щось ніби маленьку процесію, очолювала їх королева, а вів королеву дук Ґермантський. Аж це увійшов і я. Вільною рукою дук на відстані щонайменше сорока метрів подавав мені знаки, приязні й заохочувальні, мовляв, я можу безбоязно підійти і мене не з’їдять замість сендвічів із честером. Але я, вже не новачок в опануванні двірського етикету, не ступив уперед ні кроку, натомість на відстані сорока метрів уклонився низенько, але без усміху, немовби переді мною був хтось ледве знайомий, по чому рушив далі своєю дорогою у протилежному напрямку. Якби я написав якийсь шедевр, дуцтво поцінували б його не так високо, як мій уклін. Його помітив не лише дук, якому того вечора довелося відповідати на уклони півтисячі з гаком душ, а й дукиня, — спіткавши потім мою матір, вона розповіла їй, як я вклонився, одначе остереглася додати, що не підійшов я все ж даремно. Навпаки, вона заявила, що чоловік був захоплений моїм уклоном, і зауважила, що цим уклоном було передано все. Чого тільки не приписувалося цьому уклонові, крім одного і найціннішого, — скромности; мені правили за нього компліменти, але я вбачав у цих компліментах не так нагороду за минуле, як указівку на прийдешнє, подібну до тих, що робить учням директор навчального закладу: «Не забувайте, діточки, ми нагороджуємо не так вас, як ваших батьків, щоб вони послали вас учитися і наступного року». Таким чином віконтеса де Марсант, коли хтось із іншого кола появлявся у неї, хвалила перед ним делікатних людей, які «завжди відгукуються, коли їх кличеш, а взагалі тихіші води, нижчі трави»; так служникові, від якого тхне, кажуть на здогад буряків, що ванни для здоров’я просто-таки необхідні.

Під час розмови з дукинею Ґермантською, яка досі стояла у вестибулі, я почув один із голосів, які згодом розпізнавав безпомильно. А саме — голос пана де Вогубера, який розмовляв з бароном де Шарлюсом. Клініцистові навіть не потрібно, щоб його пацієнт піднімав сорочку, не треба слухати, як він дихає, йому достатньо голосу хворого. Скільки разів потім мене десь у вітальні вражали чиїсь інтонації або сміх: так могла говорити і сміятися лише людина певного фаху, відомого кола, вдаючи з себе доброго батька, дитину чи навпаки хлопця-друзяку, але з фальшивого тону цієї людини моє вухо, чуйне, мов камертон ладнача, одразу вгадувало: «Це якийсь Шарлюс». Аж це в повному складі прийшла якась амбасада, вклоняючись баронові де Шарлюсу. Хоча я лише того вечора (побачивши пана де Шарлю-са з Жюп’єном) відкрив для себе їхню особливу хворобу, мені для встановлення її діагнозу не довелося б ні розпитувати, ані вислуховувати. Проте пан де Вогубер, який розмовляв із паном де Шарлюсом, здавалося, не був певний. Тим часом, переборовши сумніви юности, він мав би вже знати, як йому поводитися.

Збоченець думає, що таких, як він, на білому світі нема, і щойно пізніше йому уявляється — друга пересада, — що єдиний виняток — це нормальна людина. Але пан де Вогубер, амбітний і полохливий, давно вже не віддавався тому, що було б для нього розкошами. Дипломатична кар’єра справляла на його життя такий самий вплив, як постриг у ченці. Двадцятирічний Вогубер поєднував у собі запопадливість вихованця Школи політичних наук із високоморальністю перших християн. Оскільки кожен орган чуття втрачає свою силу та гостроту й атрофується, коли ним не користуватися, пан де Вогубер — подібно до людини цивілізованої, вже не здатної на ту силу і на ту тонкість слуху, на які здатен троглодит, — позбувся тієї особливої проникливости, яка рідко підводила барона де Шарлюса; і на офіційних обідах як у Парижі, так і за кордоном, повноважному послові вже несила було зрозуміти, що люди у формених мундирах, власне, такі самі, як і він. Кілька імен, названих паном де Шарлюсом, який обурювався, коли про нього самого згадували у зв’язку з його вподобаннями, але завжди радів, коли випадала нагода розповісти про них ув інших, викликали в пана де Вогубера солодкий подив. Не те щоб по стількох роках постування він збирався чимось поживитися. Але раптові відкриття (подібні до тих, завдяки яким у расінівських трагедіях Аталія й Абнер дізнаються, що Йоад із коліна Давидового, а в Естер, яка тронує в пурпурі, батько й мати — жиди) змінювали подобу ...ського посольства або якогось департаменту міністерства закордонних справ і минулим числом надавали їм такої самої таємничости, якої сповнені єрусалимська святиня чи тронна зала в Сузах. Уздрівши це посольство, солодкий персонал якого, геть увесь, ручкався з бароном де Шарлюсом, пан де Вогубер прибрав того захопленого виразу, з яким Еліза вигукує в «Естері»:

Дивіться, скільки дів, і юні всі і гожі!

І звідки ж це вони, мій превеликий Боже?

Сором ’язливістю палає ніжний лик.

Хай славляться обраниці повік!

Потім, щоб «поставити крапки над «і», він кинув на барона де Шарлюса ідіотично-запитальний і двозначний погляд. «Авжеж»,

— сказав барон де Шарлюс тоном ерудита, який повчає неука. Після такої відповіді пан де Вогубер (пана де Шарлюса це дуже дратувало) уже пас очима молодих секретарів, яких ...ський посол у Франції, старий жевжик, дібрав далеко не випадково. Але привчений змалку наділяти навіть німі речі мовою класичних творів, я читав ув очах де Вогубера вірші, в яких Естер розтлумачує Елізі, що Мардохей міцний у своїй вірі, от він і оточив царицю тільки дівчатами, сповідницями цієї віри:

Люд обраний кохаючи так свій,

Сіонських дів привів він цілий рій.

І кожна з них мов квітка та пишає,

Закинута, як я, тут, у чужому краї.

А він (цей презацний посол) тримаючись од чужаків

здаля,

В любові до свого їх наставля.

Нарешті пан де Воґубер заговорив не лише поглядами. «Хто знає, — озвався він меланхолійно, — може, і в тім краї, де нині я, такі самі звичаї». — «Цілком імовірно, — відповів пан де Шарлюс, — почати хоча б із царя Теодосія, дарма що чогось певного про нього я сказати не можу». — «Де там, що ви!» — «Тоді не треба йому так випендрюватися. Мені було сором вийти