Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

з ним на вулицю. Ну, та ви повинні його розкусити, всі його знають як облупленого». — «Ви помиляєтеся щодо нього. А втім, він чарівний. Того дня, коли було укладено пакт із Францією, король мене обняв. Ніколи я не був такий зворушений!» — «Ось тоді й треба було сказати йому, чого вам хочеться». — «Ой лишенько, якби він щось пронюхав — це був би жах! Але мені нема чого боятися». Почувши таку розмову (я стояв неподалік), я подумки продекламував:

Хто я такий, про це і цар не знає,

Секрет навік мої уста скував.

Цей напівнімий, напівозвучений діалог тривав недовго. Ми з дукинею Германською пройшли кілька кроків у салоні, аж це її затримала маленька, прегарна брюнетка:

— Я дуже хотіла б із вами побалакати. Д’Аннунціо бачив вас із ложі, він надіслав принцесі Т. листа, де пише, що зроду не бачив такої красуні. Він ладен віддати життя за десятихвилинну розмову з вами. Принаймні навіть якщо ви не можете чи не бажаєте, лист у мене. Призначте мені побачення у себе вдома. Тут я не можу сказати про все. Ви мене, мабуть, не впізнаєте? — додала вона, звертаючись до мене. — Яз вами познайомилася у принцеси Пермської (я там зроду не бував). Імператор російський побажав, щоб вашого батька призначили послом до Петербурга. Приїжджайте у вівторок, там якраз буде Ізвольсь-кий, він з вами поговорить. Серденько! У мене подарунок для вас, — знову звернулася вона до дукині, — такого подарунка, крім вас, я не зробила б нікому. Ібсен переслав мені через старого, який глядів його під час хвороби, рукописи трьох п’єс. Я залишу собі одну з них, а решту подарую вам.

Від цих приносин дук Ґермантський був не в захваті. Він не знав, померли Ібсен та Д’Аннунціо чи ще живі, і йому вже ввижалися письменники й драматурги, які приходили з візитами до його дружини і змальовували її у своїх творах. Світовці уявляють собі книгу чимось на зразок куба без одної грані, куди автор поспішає «ввести» всіх зустрінутих ним людей. Звісно, це непорядно, так чинять лише людці нікчемні. А втім, зустрічатися з ними «на ходу» варто, бо завдяки їм, читаючи книжку чи статтю, завжди знаєш «спід», тобі видно «виворіт». Одначе найкраще мати справу з небіжчиками. З усього письмацтва дук Ґермантський вважав за «цілком пристойну» людину лише того, хто вів рубрику некрологів у «Ґолуа». Той добродій принаймні обмежувався тим, що згадував дука Ґермантського серед осіб, «гідних одзна-чення», у звітах про похорон, звітах, де дук ставив свій підпис. Коли дук волів, щоб його не згадувалося, то, замість розписуватися, надсилав родині покійника співчутливого листа, запевняючи у своїх найскорботніших почуттях. Якщо ж на прохання родини в газеті зазначалося: «Серед листів, одержаних сім’єю небіжчика, треба виокремити листа дука Ґермантського» тощо, то це була вина не хроніста, а сина, брата чи батька усопшого, і дук обзивав їх за це кар’єровичами і погрожував порвати з ними (в таких випадках він, не розуміючи значення деяких виразів, казав, що з ними «він як на пню став».) Хай би там що, а почувши імена Ібссна і Д’Аннунціо, дук, непевний, чи існують вони на світі, нахмурив брови, хоча стояв близенько від нас і, звичайно, чув, як маркіза Тімолеон д’Амонкур підносить його дружину до небес. То була зваблива жінка; не менше, як за вроду, її можна було любити й за її розум. Вона народилася не в такому колі, де оберталися нині, мріяла спершу лише про літературний салон і доводилася приятелькою (але не коханкою, бо її високоморальність не викликала сумніву) кожного великого письменника, а ті дарували їй усі свої манускрипти, писали для неї книги, і нині, коли доля закинула її в Сен-Жерменське передмістя, її літературне заанґажування стало їй у пригоді. Тепер самою своєю присутністю вона могла ощасливити будь-кого. Але призвичаєна колись лавірувати, вести салонну дипломатію, робити послуги, вона намагалася прислужуватися й далі, хоча потреби в цьому вже не було. Вона завжди поривалася відкрити вам державну таємницю, познайомити вас із якимсь потужником, подарувати вам акварелю відомого майстра. Звісно, в усіх цих зайвих звабах крилася якась дещиця дурисвітства, але вони обертали її життя в якусь блискотливу кумедію з карколомними поворотами; далебі, вона вміла призначати префектів і генералів.

Очі дукині Германської, яка йшла кіоруч зі мною, випромінювали блакитне світло кудись у простір: вона уникала дивитися на людей, з якими не збиралася розмовляти і від зустрічі з якими ухилялася заздалегідь, як від зіткнення з підводними рифами. Вишикувані двома шпалерами гості, між якими ми проходили, знали, що їм ніколи не випаде нагоди познайомитися з Оріаною, і їм хотілося принаймні показати її своїм дружинам, мов якусь дивовижу: «Урсуло, хутчій, хутчій, он дукиня Германська, ота, що розмовляє з юнаком!» Здавалося, ще трохи, і вони повискакують на стільці, щоб їм було краще видно, як на параді 14 липня або на верхогонах. 1 цікавість вони виявляли не тому, що вітальня дукині Германської була аристократичніша, ніж у принцеси. У дукині бували такі люди, яких принцеса зроду б не запросила, надто через свого чоловіка. Вона не покликала б до себе пані Альфонс де Ротшильд, таку саму подругу пані де ла Тремуй й дукині Саганської, як і Оріана, вхожу в дім Оріани. Так само стояла справа з бароном Ґіршем, якого принц Вельський привів до неї, але не до принцеси, бо їй він би не сподобався, а також із деякими високими головами з бонапартистських чи навіть республіканських кіл, дукиню ці голови цікавили, зате принц, переконаний рояліст, навряд чи їх прийняв би. Його антисемітизм, теж вельми принциповий, не робив винятку навіть для людей добропорядних, впливових, і якщо принц приймав у себе давнього свого приятеля Сванна, — зрештою з усіх Ґер-мантів лише він один називав його Сванном, а не Шарлем, — то мав свої причини: він чув, ніби Сваннова бабуся, протестантка, одружена з жидом, була полюбовниця дука Беррійського, і він змушував себе вряди-годи вірити легенді, яка робила зі Сванна незаконного принцового сина. За цією гіпотезою, до речі, хибною, Сванн, католицька дитина, онук одного з Бурбонів, був щирий християнин.

— Як же це так, невже ви не бачили всієї цієї пишноти? — спитала мене дукиня, мовлячи про палац, де