Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

Безапеляційно накидати мені те, що я маю думати про знайомих? Від такого я зроду не був у захваті! До того ж шанувати по заслузі дукиню Германську я мав куди більше право, ніж турецька послиха. З другого боку, я дувся на послиху через те, що вади простого нашого знайомого і навіть нашого приятеля — це для нас ніби трутизна, від якої, на щастя, передбачено «мітридат-ку». Але не претендуючи на якісь наукові аналогії, не згадуючи про «анафілаксію», зауважмо, що в надрах наших приятельських або світських взаємин криється ворожнеча, від якої ми ненадовго зцілюємося, але напади якої повертаються. Звичайно від цієї трутизни ми страждаємо мало, поки люди з нами «природні». Через посилання турецької послихи на незнайомих їй людей, таких, як Бабал, Меме, дія протиотрути, завдяки якій я цю даму терпів, припинилася. Я сердився на неї, хоча, зрештою, зовсім даремно: адже вона згадувала їх не на те, щоб переконати інших, ніби вона близька до Меме, а через свої поверхові знання, які підказувала їй, що називати так великих панів — це місцева особливість. Курс навчання вона відбула за кілька місяців і екзаменів не складала. Та по зрілому роздумі я виявив іншу причину своєї нехоті до товариства послихи. Недавно в Оріани ця сама дипломатка поважно й переконано заявила мені, що принцеса Ґермантська їй не до вподоби. З’ясовувати, чим спричинена зміна у ставленні до принцеси, було зайве: все вирішило запрошення на сьогоднішнє свято. Послиха не розминалася з правдою, переконуючи мене, що принцеса Ґермантська — божественна істота. Вона думала так завжди- Проте досі її до принцеси не запрошували, і їй хотілося впевнити інших, щоб інші повірили, ніби то не її нехтують, а вона сама принципово відмовляється до неї з’являтися. Тепер, коли її покликали і десь-найпевніш кликатимуть і надалі, можна було дати волю своїй симпатії. Здебільшого, коли ми висловлюємося про когось, наші оцінки залежать не від неподіленого кохання і не від політичних заздрощів. Судження пов’язані з тим, запросили нас чи не запросили. Ось причина їхньої мінливости. А втім, як сказала баронеса Ґермантська, коли вкупі зі мною робила огляд салонів, турецька послиха прийшла «дуже доречно». Вона була тут Дуже потрібна. Щирим зіркам великопанського товариства красуватися в ньому набридло. Той, кому цікаво їх побачити, часто має переселятися до іншої півкулі, де вони майже самотні. Але такі жінки, як дружина оттоманського посла, початківки у вищому світі, встигають красуватися, так би мовити, скрізь воднораз. Вони корисні на цих своєрідних виставах, званих вечорами або раутами, куди вони ладні приповзти і напівмертві, аби лишень не пропустити жодного з них. Це фігурантки, на яких завжди можна покластися, палкі шанувальниці всіх свят. Дурненькі жовтодзьоби, несвідомі того, що це зірки фальшиві, бачать у них шиковних королев, і потрібна була б ціла лекція, щоб утокмачити їм, чому в пані Стандіш, про яку вони нічого не знають і яка далеко од світу розмальовує подушки, панського в кожному разі не менше, ніж у дукині де Дудовіль.

Звичайно очі в дукині Германської були невидющі й ледь меланхолійні, вогнем думки вона запалювала їх лише тоді, коли їй доводилося вітатися з кимось із друзів, наче то був не друг, а якийсь живий дотеп, чарівний жарт, витончена страва, чий смак викликає на лиці гастронома вираз вишуканої насолоди. Проте на великих збіговиськах, коли доводилося вітатись раз у раз, вона вважала за виснажливе — за кожною зустріччю гасити пломінь ув очах. Як поцінувач красного письменства, переступивши поріг театру, де ставлять нову річ майстра сцени, виявляє свою певність, що не змарнує вечора: ще віддаючи гардеробниці верхній одяг, строїть на устах інтелігентну усмішечку, а своєму пожвавленому поглядові надає лукаво-схвального виразу — так і дукиня з моменту'свого приїзду запалювала очі на цілий вечір. 1 віддаючи вечірнє манто дивовижної тьєполівської червені, відслоняючи для зорів рубіновий тугий нашийник, обкидаючи свою сукню останнім поглядом, пильним і чіпким, як у кравця, — поглядом світської жінки, — Оріана перевіряла блиск своїх очей не менш старанно, ніж блиск інших своїх клейнодів. Даремно деякі «доброзичливці» на зразок пана де Жанвіля заступили дорогу до входу дукові: «Ви знаєте, що сердека Меме при смерті? Його щойно соборували». — «Знаю, знаю, — відповів дук Ґермантський, відпихаючи зануду. — Святе мирування на нього добре подіяло», — додав він, усміхаючися з утіхи на думку про бал, на який він неодмінно хотів попасти після вечора у принца. «Ми не хотіли, аби думали, що ми вернулися», — сказала мені дукиня. Вона й гадки не мала, що принцеса зрадила її мені, оповівши, що мала хвилинне побачення з Оріаною, і та обіцялася їй приїхати. Дук уже п’ять хвилин не спускав з дружини пронизливого погляду. «Я розповів Оріані про ваші сумніви», — нарешті признався він. Тепер, побачивши, що мої підозри були безпідставні і що їй не треба нічого робити, щоб їх розвіяти, дукиня заявила, що я сумнівався даремно, і довго збиткувалася з мене: «Надумати, що вас не запросили, — отакої! Для вас двері розчинені завжди! Та й нащо тоді я? Невже ви вирішили, що я не вибила б для вас запрошення до своєї кузини?» Мушу сказати, що згодом дукиня робила мені куди більші послуги, проте я й тоді не осмілився б витлумачити ці її слова в тому дусі, що вона закидала мені надмірну скромність. Я вже починав розуміти, що таке німа чи почута з уст мова великопанської гречности, гречно-сти, яка любить пролити бальзам на почуття меншовартности, якого зазнають ті, кого ця ґречність стосується, але яка, проте, вас цього почуття не позбавляє цілком, бо тоді б ця ґречність не мала під собою ґрунту. «Ви нам рівня, якщо взагалі не вищий за нас», — здавалося, промовляли всі вчинки Ґермантів, і промовляли це напрочуд любо — так, щоб ви кохали Ґермантів, захоплювалися ними, але заразом і так, щоб ви їм не вірили; розрізняти фальш цієї гречности означало, з германського погляду, бути добре вихованим; вірити ж у те, що ця ґречність щира, означало показати свою невихованість. А втім, невдовзі я дістав науку, яка навчила мене надалі бездоганно визначати поле й межу певних форм вияву великопанської гречности. Це було на підвечірку, що влаштувала дукиня де Монморансі на честь королеви англійської; гості рушили до буфету, утворюючи