Читати книгу - "Провина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не чіпайте його, інструмента теж не чіпайте, і взагалі, я йду запрошувати наступного відвідувача.
— Чому твоя медсестра так мене не любить?
— Бо вона однолюбка і любить тільки мене.
— Я все чую, Григоровичу!.. Так, хто сюди?
— Як же ти без своїх студентів і своєї «анатомки» проживеш?
— Нічого, я свиснув додому пару печінок, нирочок, мозок недавно свіженький надійшов: ось ти знаєш, як готувати мозок, — ні? А моя жінка знає, на вечерю буде шикарна страва, пальчики оближеш. Чому твоя медсестра так на мене дивиться?
— Бо вона, окрім зубей і щелеп, нічого готувати не вміє. Не той профіль.
— Щоб вам язики повсихали таке верзти.
— Кожна професія накладає свої відбитки на психіку, підтверди, Владе.
— Я вас слухаю.
Новий пацієнт переминався з ноги на ногу. Не люблять у народі стоматологів, а за що їх любити?
— Взагалі-то я хотів із вами познайомитись.
— ?..
— Я Марійчин брат. Олександр. Учора повернувся з Києва. Не встиг на весілля.
Та-ак…
Влад потер око. Брата йому ще не вистачало до повного щастя, от усе має, тільки її брата бракувало.
— Точно, а я думаю, звідки я цього юнака знаю! А ти мене пам’ятаєш, Сашко?
— Ви жили під нами, пані Ніно. Звісно, пам’ятаю.
— Звідки, ти ж ніколи не виходив із дому, а тепер он до Києва поїхав. Дивіться, дивіться яким став легінем, не впізнати. Як мама поїхала до Іспанії, так ти одразу змужнів.
— Вибачте, але мама в Італії.
— Як час сплива. Скільки тобі вже?
— Двадцять.
— Саме смак. Жартую я, все жартую. Сама такого виховую. А як це ви, Григоровичу, досі ще не познайомилися з родичами вашої жінки?
А навіщо? Ні, він знайомився, звичайно, але заочно, — поговорив з тещею по телефону… А от про брата нічого не чув.
— Це не тебе я бачив учора навпроти будинку Влада? — запитав Олег, не спускаючи очей з хлопця.
— Мене. Я одразу з вокзалу поїхав до вас, Володимире Григоровичу, хотів побачити сестру, привітати, подзвонив, але ніхто не відчинив дверей.
— Вибач, але до мене черга…
— Я зайду після роботи.
— Ми зайдемо після роботи, а поки що підемо перекусимо, — втрутився Олег, простягаючи руку до… як там його звати?
Була б його жінка круглою сиротою, — от було б добре… Цікаво, чим там вона займається у його домі?
Зачиняючи вікно, Марія вразила порізані пальці. Від води порізи розмокли і де-не-де знову виступили краплі крові.
Вона обернулась і сіла, сховавши руки під фартухом.
Стіни ще хоч трохи втримували прохолоду. Знадвору пуховою периною лізла до хати божевільна задуха.
«А в нас свого божевілля вистачає».
— Ось… ось і ось!
Марія спробувала пригадати, в якому фільмі вона це вже бачила. Гори розбитого посуду валялися на підлозі. На поличках ще кілька горняток чекало своєї черги.
От що буває, коли не погоджуєшся мити підлогу. І це ще не найбільше покарання за таку велику провину.
— Тобі доведеться все це прибирати, — з усмішкою, яку напевно вважала невимовно вбивчою, Ілона Богданівна розбила глечик. І усміхнулася ще ширше. — І платити за все будеш ти, усєкла? Я вже подбаю про це, не переживай.
— Твоя кава вистигне, — коротко відповіла Марія і рефлекторно відсахнулася, коли порцелянова філіжанка бризнула осколками і кавовою гущею їй під ноги.
— А коли за все розплатишся, — дівча страхітливо зашипіло, — тоді можеш забиратися звідси хоч — до Жаб’ячолапівки, а хоч — іще далі. А ні, то можеш себе на «стометрівці» нашій випробувати: а раптом якогось старого хруня підчепиш, він тебе на машині покатає, морозиво в стаканчику купить…
— Гарний хрестик, — відповіла Марія.
Хрестик справді був гарний — з гематиту, масивний, висів на чорній шнурівці й так не в’язався з усім образом ляльки Барбі, що Марія тільки тепер його помітила. І не втримала язика за зубами.
Мала б уже знати, що за необережне вламування в чужу серцевину — а дівчина, немов капустяний качан, була обгорнута ззовні тисячами листків, лише цей хрестик був якимось чином пов’язаний з серцевиною, — за будь-яке ґвалтовне втручання всіх сторонніх чекала кара. Мала б здогадатися.
Панна моментально затулила хрестик долонею, нахилилася, схопила вільною рукою уламок глечика — широкий, замашний, із тонким зазубреним краєм, саме такий, як треба, — і піднесла його до Маріїного ока. Війнуло холодом обпеченої глини. Вії затремтіли, несподівано доторкнувшись до реальної загрози для об’єкта, який вони покликані охороняти.
Марія стиснула кулаки, намагаючись не моргати, але відстань в один міліметр безмежно жахала око, — захищаючись, воно наповнилося сльозою.
— Побережи очиці, вони тобі ще пригодяться.
Стрімко розвернувшись на підборах, панна вийшла з кухні. Невдовзі з ванни почувся плюскіт увімкненого душу.
Сівши за стіл, Марія схилила чоло на долоні.
Невже не простіше тріснути дверима ще там, при вході, повісивши перед носом усіх просящих табличку: «Віфлеєм зачинено»? А за цей час обжитися, стати на ноги, народити й виростити дітей, вивести їх у світ — і лише тоді зняти замок і впустити тих, хто стукає?
Простіше. Легше. Безпечніше.
Але через півстоліття може статися, що допомогу надавати буде нікому: під порогом стоятимуть із простягненими долонями лише привиди.
Марія тріпнула головою. Є час робити погроми, є час
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Провина», після закриття браузера.