Читати книгу - "Список бажань"

— Слухаюсь.

Деззі й справді не той став. Почав стукати коліньми одне об одне й трясти руками, наче перебираючи струни.

— Гм-м, — Лоурі розмірковував уголос. — Він мені когось нагадує.

— Так, того патлатого рок-н-рольника.

Враз Деззі завантажив кліп на пісню того співака, достоту повторюючи всі його викрутаси стегнами й тремтіння губ.

— Упс, — сказала Меґ. — Не та кнопка.

Вона спробувала знову. Меґ шукала кнопку, як ведмідь вулика.

— Здається, ось вона.

Втішного було мало. Тепер Деззі іржав, як кінь.

— Господи, та вселися в нього.

— І не подумаю. Мені галімосно і від твоїх спогадів. Не кажучи вже про весь цей мотлох середньовічної поезії. До речі, я вже знайшла те, що шукала.

Клац. І Деззі почав старанно перебирати руками й ногами, мов слухняне кошеня.

Лоурі обережно кахикнув:

— Дезмонде. Чи можеш ти мені відчинити прохід?

Деззі всміхнувся на всі тридцять два:

— Звичайно, чоловіче. А чи знаєш ти, чому?

— Ні, Дезмонде. Чому?

Сльоза скотилася з ока охоронця.

— Бо я люблю тебе, чоловіче. Я люблю тебе і всі-всі-всі квіти, що є на землі, я люблю багатоповерхові автобуси. Я навіть люблю тринітських студентів за їхні смердючі куртки й уїдливі зауваги. Я люблю всенький світ, чоловіче. — Стиха схлипуючи, Деззі легенько натиснув на кнопку, і прохід відчинився.

— Дезмонде, можна мені отримати перепустку?

— Звичайно, чоловіче. Чому б тобі, як вертатимеш, не перебути ніч у моєму прихистку? Ми змогли б порозкошувати його голосом.

— Звучить звабливо, — сказав Лоурі, геть ніскілечки не зрозумівши, що саме охоронець тільки-но утнув. Він повернувся до летючої помічниці. — Що ти зробила з цим бідолахою?

Меґ знизала плечима:

— Я всього-на-всього побачила рожеву скриньку, сповнену щастям. У найдальшому куточку його голови. І відчинила.

— Він мені більше подобався як викидайло.

Лоурі минув широкий прохід, його впевненість зростала щокрок. Він пришпилив перепустку до підборта свого піджака й міг безперешкодно проходити в будь-який куточок телестудії, в тому числі, як він сподівався, й на зйомки передачі “Чай разом із Сесилі”.

Телемайданчик виглядав не так, як на екрані. Насправді він був менший. До того ж на екрані не видно країв. Здавалося, наче якийсь велетень відкусив шмат хатинки, а тоді, не вподобавши її смаку, виплюнув у Доннібруці. Лоурі трохи занепав духом. Розчарування випливало з нього фіолетовими струменями.

Меґ не втрималася, щоб не пустити шпильку:

— Еге. Дитинка думала, що все це спвавжнє?

Лоурі стримувався. Не хотів, щоб його випхали з телебачення, як божевільного. Надто ж тепер, коли він був так близько до мети.

Меґ загиготіла.

— Комахи Банні також неспвавжні. Такі собі пвиємні кавтинки, що швидко вухаються.

Лоурі стрельнув у неї застережливим поглядом. У світі Меґ поглядом можна було вистрелити. Шалений помаранчевий згусток вихопився зі старечих очей і, звиваючись, гупнув Меґ по голові.

— Гей ти! Харе!

— Ото менше задавайся, — прошепотів Лоурі, мило всміхаючись.

Аудиторія була сивокосою, голубуватокосою і безволосою. Аури присутніх зраджували їхні справжні думки. Боротьба й страждання перемішувались у них над головами, змінюючи одну газоподібну картинку іншою. Проте любов перемагала. Любов і сім’я. Майже кожен присутній у залі зберігав глибоко в душі образ свого втраченого кохання.

Чоловік, який розігрівав глядачів у студії, облишив видавати на-гора свої тупі жарти і став уважно вслухатись у повідомлення в навушниках. Відтак заплескав у долоні й завищав, наче сновида. Люди заплескали в долоні, проте не вищали. Врешті-решт, це не концерт “Бойзони”.

— Ходімо, — прошепотіла Меґ.

Лоурі витер руки новою шовковою хусточкою: вони були мокрі, хоч викручуй.

Ригачка розтяг писка в усмішці, виставляючи незліченну кількість зубів.

— Не може бути, — гиготів він.

Гоп затріпотів над його плечем.

— Угу, саме так реагують розумово обмежені. Не вірять і впадають у забобони. А все пояснюється за допомогою математичних термінів. Навіть рай і пекло можна виразити просторово-часовим рівнянням.

Ригачка загарчав:

— Слухай, ти, Циб педальний.

— Ти хотів сказати Гоп.

— До лампочки, ти, покидьку.

Гоп замигтів, завантажуючи словник.

— Гм. Покидьок — морально розкладена особа, негідь, потолоч.

— Закрийся і дивись у телевізор.

Гоп утупився в екран.

— Застаріла технологія. Навіть не цифрова. Залежна від довкілля.

Ригачка відчував, як наринає собача лють.

— Та не доколупуйся! Поглянь на екран!

Гопові очі замигтіли на збільшення.

— Кольорові крапочки передаються в заданій послідовності і створюють враження…

— Закрийся! — заскавулів Ригачка, зриваючись на ноги. — Закрийся! Закрийся! Закрийся! Гав, гав, гав-вав-вав!

Гоп випустив у собакохлопця електричний розряд: по-перше, в цьому була потреба, по-друге, не міг відмовити собі такої втіхи.

— То як, ми вже прийшли до тями?

— Вав.

— Тлумачитиму цю відповідь як позитивну. Отож, що ти хотів сказати у своєму кроманьйонському стилі?

Ригачка обережно потирав за вухом: хутро все ще курилось.

— Дивися, це він. По телику.

Очі віртуальної підказки знову задзижчали.

— Ти маєш рацію. Вісімдесят дев’ять