Читати книгу - "Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бачить, баран з овечкою повертається. Він їм ні добрий день, ні до побачення, просить:
— Допоможіть мені того берега дістатися!
— Ні, — каже баран, — ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. Сам казав.
— Так сталося вже, я пожартував. Допоможіть, будь-ласка, мені треба на той берег. — Цап вдав, що вибачається.
— Пожалій його. Подивися, змерз, змок! — попросила за цапа овечка.
— А чого тобі на тому березі треба? — запитав баран.
«Що б це таке збрехати» — подумав Гордань й почухав потилицю. Правду ж не скаже. Й вигадав таке:
— Я до дідуся йду, провідати! — цап й оком не моргнув.
— Як дідуся поважаєш, то ще не пропащий. Хоч і нахаба. Добре! — Повірив баран, змилувався. Закотив рукави, заходився місток з камінців будувати. Камінчик до камінчика та й збудував. А цап на той місток, скік-скік, та й вже на іншому березі. Потім розвернувся і як вдарить копитом по тому місточку, так він вщент і розлетівся.
Йде далі. Вище й вище у гори дереться. Вже й кущів не стало. Одна лише трава, й та пожовкла. Над вечір холодно стало, аж зуби самі зацокотіли. Бачить цап, далеко вогник палає. Пішов на світло. Там цап гірський сидить. Старий, згорблений, роги у нього від тяжкого життя покручені, шерсть заплуталася, не розчешеш. Старовинне гуцульське вбрання на ньому. В лісі такого вже не має. Курить люльку і гріється біля вогнища.
— Дядьку, можна мені біля вас погрітися? — питає цапок.
— Можна. Йди сюди, поближче до ватри, грійся, бо вже зуби в тебе цокотять. — Старий поглядом вказав де сісти.
Присів цапок біля ватри та й гріється.
— Куди це ти зібрався? — питає його дід.
«Ще чого, так я тобі і скажу правду про шлях до царства» — подумав собі цапок і відповідає:
— Я подорожую, гори вивчаю.
— Будь обережний. Я — Бодай. Вище за мене вже ніякий звір не живе. Загинути тут дуже легко, а жити — важко.
Настала ніч, зорі засяяли. Тихо, спокійно поруч із старим цапом. Полягали спати. На ранок прокинувся Гордань і бачить, вкритий він кожухом дідовим, а старий коло вогню лежить. Вогнище вже ледь тліє.
Цапок з-під кожуха виліз, згорнув його, шапку прихопив дідову, закинув на плечі й навшпиньки пішов, що б старий не почув. «Мені цей кожух більше потрібний, аніж старому. Стану царем, він ще дякувати мені буде, що біля мене ночував.»
Нап'ялив Гордань на себе кожуха дідового, шапку на роги, які ще залишилися, начепив і в гори дереться крутою стежиною поміж величезних каменів. Навколо ні душі. Одні лише гори. Гори і Гордань.
Втомився цап, сів перепочити. Підвів голову і сокола в небі побачив. І сокіл його взрів, здивувався: «Куди ж це він дереться? Може заблукав. Може допомога потрібна». Злетів униз до цапа і питає:
— Доброго дня, цапе! Як ти тут опинився?
— Ще чого! Так я тобі і скажу. Це моя таємниця. Скоро я буду вище за всіх, і навіть вищий від тебе! Я дістануся найвищої гори і тоді ви всі взнаєте, хто такий цап Гордань!
Ще більше здивувався сокіл.
— Ти туди не йди! — каже. — Там небезпечно.
— Не потрібні мені твої поради. Я ссавець! Вищий за тебе, птаха. Ти мені не друг, а я тобі не товариш!
Образився сокіл словам таким, але нічого не відповів. Полетів геть.
Перепочив цап і поліз далі. Ще вище. Знову ніч настала. Знайшов він якусь печерку, згорнувся там калачиком, сховався під кожухом дідовим і спить. На ранок прокинувся, виліз з тієї печери, подивився на свою борідку, а вона вся блискучим інеєм вкрилася.
Лапи болять, але цап вперто йде, свого не покидає. Вище й вище. Оглядається вниз і весь ліс карпатський видно: і Чарівний, і Дикий. «От, — думає, — скоро вже я зацарюю над всіма. Ще трішечки!»
І знову ніч. «Мені ще трохи залишилося до вершини. — Втішає себе цапок. — За два чи три дні, а як повезе, то за добу втраплю туди».
3. Над усімаОсь нарешті й вона — омріяна верхівка найвищої гори. Заскочив цап на неї, як на п'єдестал. Став, як кінь під Богданом Хмельницьким, голову задер. Як цар. Лише корони не вистачає.
Став цап на захід, до сонця, набрав повітря повні груди і закричав щосили:
— Я цап, над усіма цар!!
Ніхто не відізвався. Лише залунало у горах: «а-а-а… а-а-а…».
Повернувся Гордань на схід і знову:
— Я цап, над усіма цар!!
Не відповідає ніхто. Мовчить царство. Лише луна горами несеться: «а-а-а… а-а-а…».
Ні на південь, ні на північ, як не ставав цап, ніхто не відізвався. Призадумався цап-цар. «То вони певно, усі голови посхиляли переді мною, бояться відізватися, що б гніву мого царського на себе не накликати» — здогадався Годань. Аж тепліше йому від цієї думки стало. А в животику щось заворушилося. Зголоднів цар.
— Прислужники мої! Подайте мені їсти! Та не простого сіна, а травички свіжоскошеної!
Прислухався, ніхто не біжить, трави не несе. А голод не чекає. «Загадав я складну задачу слугам. Довго будуть нести. Треба спростити» — думає цап.
— Слуги мої! Змилувався я над вами. Несіть те, що є. Сіно, то сіно.
Чекає-чекає, ніхто не йде.
— Я вас усіх знищу! — розгнівався цап. — Ви моїх наказів не виконуєте! — затупотів копитами, замекав, каміння вниз з гори почав скидати. Та все марно. Ні душі навколо.
А їсти то хочеться. Як говорить прислів'я «Голод не тітка». Наївся цап снігу, бо більше нічого не було, і спати почав моститися. «Завтра, — думає, — зійду вниз, усіх покараю за неслух.» Тільки приліг, вітер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1», після закриття браузера.