Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

вдарила ним по вірьовці. Ніж відскочив. Різонула повільніше — зісковзнуло лезо. Тоді вона швидко заворушила губами, але серед галасу та іржання годі було почути заклинання, враз підняту з ножем руку рвучко перехопив юнак у чорному, який непомітно підійшов ззаду.

— Годі, сестричко, — заговорив незрозумілою для тих, хто стояв поруч, мовою країни Авілар. Віланда рвучко повернулася, пасма волосся злетіли догори й упали зів'ялими пелюстками на плечі.

Зітнулись майже лицем до лиця, а темноволосий хлопець і не думав випускати її руку.

— Коріелю! — у її вигуку вчувалося і здивування, і обурення, і радість.

Він відпустив руку, і ніж беззвучно впав додолу.

— Це твої люди? — дівчина виклично випрямила стан.

— Ні.

— Чому ж ти з ними?

— Щоб не заподіяли тобі лиха.

Вона злісно розсміялась:

— Степовики? Мені? Хіба якщо нападуть усією ордою. А хто заговорив їхні аркани? Часом не ти, братику?

— Я, — він дивився спокійно, навіть байдуже, красиве обличчя — бліде, непорушне — лякало відчуженістю, і Віланда розгубилась. Спитала ледве чутно:

— Чого тобі від мене треба?

— Поїдеш зі мною.

— До замку Вельфа? А якщо не схочу?

— Вирішила позмагатися зі мною?

Ці слова пролунали вже у відносній тиші, бо крик поволі вщухав, лише зі степу наповзало тупотіння великого загону вершників.

Дівчина завагалася. Глянула на Диводана, якому степовики скрутили руки. Але у відповідь не встигла нічого сказати: під'їхали переслідувачі. Поруч з Віландою й Коріелем зіскочив на землю кремезний круглолиций хлопчина. З усього було видно, що це ватажок. Він недбало кинув повіддя супутникові, який супроводжував його.

— Це вона? Чаклунка? — гукнув вдоволено здоровань і несподівано погладив шкарубкою м’язистою рукою чорно-шовкове прохолодне волосся Віланди. Раптом сіпнувся, обличчя перекосила гримаса болю. Він навіть незчувся, як Коріель міцно стиснув його шию однією рукою, похитнувся — і впав, уже мертвий.

— Алдане, Данчику! — несамовито заревів, підскочивши збоку, Стратомир.

Але було вже запізно, хлопець не дихав. Стоячи на колінах біля тіла, Стратомир люто лупнув на Коріеля засліпленими люттю та горем очима:

— Що ти зробив?! Ти вбив мого сина!

— Ти сам винен, Стратомире, бо не навчив його шанувати чаклунок, — суворо відрубав Коріель.

— Стратомир? — Віланда прикипіла поглядом до старого ватажка і враз стала схожою на свого старшого брата, в її голосі звучало стільки холоду, жорстокості й погрози, що дехто з переслідувачів навіть стрепенувся. Чаклунка ж з викликом мовила Коріелю:

— Гаразд. Поїду з тобою. Тільки не подумай, що я злякалася тебе чи ще когось… Схоже, прийшов час познайомитися з Вельфом. Їдьмо хутчій.

— Ти подобаєшся мені, сестро, — мовив Коріель. Але навіть ці теплі слова не зняли тавра відчуженості з його обличчя.

Дівчина глянула на нього, гордовито й зацікавлено, — ластівкою злетіла в сідло, готова знову мчати назустріч сонцю та вітру. Роззирнулася. Побачила, як кілька воїнів потягли кудись Диводана. Той загубив шапку, і його руді кучері палахкотіли на сонці, що раптово визирнуло з-за хмари.

Решта степовиків разом зі старим ватажком обережно, як дорогоцінну поклажу, примостили на спині сірого коня важке тіло Алдана. Один з них випадково зачепив руків'я Стратомирового меча й отримав стусана в спину.

Коріель і Віланда їхали попереду, помітна відстань відділяла їх від загону степовиків. Обоє мовчали, тільки зрідка переглядалися.

…Коли побачили високі вежі, Віланда нарешті озвалася до брата:

— Чому Вельф так уперто переслідує мене?

— Твоє місце в його замку, — обличчя Коріеля, як завжди, було блідим і незворушним, а голос — рівним.

— А твоє — де?

— Поки тут.

— А потім?

— Поговоримо про це пізніше.

— Ти зазіхатимеш на замок Тровіка?

— Огнеслава не має на нього жодного права.

— А заповіт Тровіка?

— Тровік не знав, що наша мати передасть промінь жінці з іншого племені.

— Вона хотіла виконати пророцтво.

— А навіщо його виконувати?

Віланда пильно подивилася йому в очі:

— Вельф убив нашу матір.

— Це вигадки Огнеслави.

— Ти переконаний? — здивувалася дівчина.

— Не маю жодного сумніву. Вона залишалася сама, точніше, з нічними. Вони настільки посмілішали, що з’являлися навіть при світлі. Вельф був за межами замку.

— А не міг він дещо змінити твою пам'ять?

— Я був уже досить великим і прекрасно розумів, що відбувається довкола. Я не помітив нічого такого. А ти не пробувала пригадати минуле?

— Ні. Боялася.

— Правди?

— Думала, що найголовніше знаю.

— Як бачиш, ні.

— Але хто ж її згубив? Стратомир зі своєю ордою?

— Морельда загинула у своїй фортеці. Там нікого не було. Крім нічних духів. Я добре пам'ятаю.