Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

— Чуєш? — раптом запитав Диводан. — Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і… зрозумілим… А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшно — проти течії? — Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері і ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:

— Страшно.

Погляди зустрілись, і вони зрозуміли, що в обох зараз за спинами мурашки повзають, але яскраві Диводанові очі не вміли довго утримувати якийсь один вираз, і з них зненацька вихлюпнувся бірюзовий сміх:

— А вдвох завжди веселіше, правда ж? Та нас уже й не двоє. Це добре, але щось-таки… не так… У світі все змінюється, я не можу збагнути, як це: час — і стоїть… Ви ж, степовики, повсюдно жертви приносите, і не тільки в капищах. Заріжмо завтра на світанку коня — для Сонця. А то щось страшно, — і розсміявся, помітивши, як з острахом позирнув на них високий худий молодик, що, по-ведмежому перевалюючись, ішов від коней до багаття.

— Я нічого не боюся, — сказав Гайнелій дуже голосно, і степовики повернули голови в його бік, — але завтра треба принести жертву — велику справу починаємо, — додав уже тихіше, але так, щоб усі почули. Диводан помітив це, здивовано крутнув головою, потому зітхнув і спробував клацнути пальцями, як чаклунка. Не вдалося, і він спересердя плюнув.

Від багаття війнуло теплом, затишком, запахло димом. Молодик засвітив тоненьким серпиком — доволі-таки високо. Нещасливий менший брат Бога-Сонця. Щось дуже сумний сьогодні…

Диводан підморгнув місяцю — і сам цього злякався.

Коні хрипіли. Сонце пекло нещадно. Ці скажені верхогони тривали занадто довго. Ззаду мчало кілька десятків добре озброєних степовиків, тому тікати було не соромно, а розумно. І відстань між ними все збільшувалася, ще трохи — і вдасться відірватися.

Попереду замаячили густі чагарники, зелені, досить густі й високі.

Диводан осадив коня:

— Нас навмисно женуть до цього байрака!

— Твоя правда, — відгукнулася Віланда, стишуючи біг, — але ми не можемо нічого зробити, вони сунуть півколом.

Дихала дівчина уривчасто, але зляканою зовсім не здавалася.

— Ти ж непоганий стрілець, Диводане?

— Атож, — він сприйняв ці слова як команду, витяг свій лук.

Віланда уважно оглянула цю звичайну для орачів зброю:

— З турячого рога?

Хлопець кивнув.

— Хто тобі його зробив?

— Я сам собі лучник.

— Навчи мене метати стріли.

— Добре. Я також хочу тебе щось попросити? Можна?

— Авжеж.

— Прекрасна Віландо, навчи мене запалювати багаття пальцями.

Вона величаво повернула голову:

— Ти хоч розумієш, чого просиш?

— Хочу добувати вогонь без кресала.

— Ні, ти просиш навчити тебе чаклувати!

— Зовсім ні, тільки вогонь добувати. Більшого мені не треба!

— Щоб цього навчитися, спочатку треба оволодіти багатьма магічними прийомами — уявляєш, скільки часу це забере!

— Влучно стріляти також враз не навчишся.

— Навряд чи ти витримаєш.

— Огнеслава ж змогла.

— Вона знала, заради чого це робить.

Диводан замовк, усвідомив усю безглуздість їхньої розмови під час утечі, помацав пальцем загострений наконечник стріли й похмуро поглянув на небо. Сонячні промені ясними лініями визирали з-за темно-сірої хмари. Озирнувся на переслідувачів і спитав нерішуче:

— Ти розумієш мову тварин, прекрасна Віландо?

— Як ти здогадався?

— Тобі ж пугач наші імена сказав?

Юна чаклунка вдоволено усміхнулась.

— Перед тим, як під'їхати до вашого багаття, я довго спостерігала за вами крадькома. Почула все, що хотіла. Пугач — розумний птах, але… не настільки, щоб…

Тепер вони сміялися удвох.

Несподівано Віланда різко змовкла й застережливо підняла руку:

— Про це — пізніше.

— Ти щось відчуваєш?

— У чагарнику нас піджидають степовики. Їх небагато. Їдьмо вперед, може, впораємось.

До заростей наближались швидко, але сторожко.

Степовики вискочили із засідки з диким вереском — їх було не більше десятка, піших.

Перший одразу ж упав, збитий стрілою Диводана. Ще двоє затанцювали на місці, затуляючи обличчя долонями.

Швидкі руки, вкриті ластовинням, уже вихопили із сагайдака наступну стрілу й лаштували до тятиви, але кинуті з обох боків аркани міцно стисли плечі Диводана. За мить він уже борсався в густій траві, марно намагаючись звільнитися.

Віланда зіскочила з коня, різко змахнула обома руками й випрямила їх над головою, розчепіривши пальці. Кілька нападників заскиглили, мружачи очі, але кінців аркану не випустили. У руці чаклунки зблиснув маленький кинджал — вона щосили