Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

живим могли лише святі. Починаючи від XI століття, а надто у XII та XIII століттях стіна, яку збудував Авґустин, починає хилитися, аж поки зовсім не руйнується. Померлі розмовляють із живими вві сні, піклуються про них, намагаються їм допомогти та спілкуватися з ними. Крім того, відбуваються колективні явлення, як, наприклад, Mesnie Hellequin[96] — загін гамірних і страшних чорних вершників із того світу[97].

В основі міфу про вампірів полягає кров, а кров — це всього лише рідина червоного кольору, що циркулює всередині нашого тіла. З найдавніших часів у міфах і культах, пов’язаних із кров’ю, присутня як ідея щодо існування осіб, що живляться людською кров’ю, так і думка про те, що пожертвування власної крові може очистити людину або спільноту від гріхів і сприяти їхньому спасінню. У середньовічному християнському середовищі бере початок так званий кривавий наклеп на євреїв, яких уважали за чужих і ворогів, звинувачували у споживанні крові християн. У Перуджі в 1471 році чернець Фортунато Коппола стверджує, що «євреї цього міста та єпархії, немов обжерливі пси, розкривають свої зголоднілі та ненаситні пащі, не лише щоб проковтнути власність бідняків, а й передусім щоб пити їхню кров, висмоктуючи її з їхніх судин»[98].

Цій темі присвячено книжку Фуріо Джезі «Переоцінка кривавого наклепу. Міфологічна машина антисемітизму»[99] (Ripensare l’accusa del sangue. La macchina mitologica antisemita), опубліковану в 2007 році. Вона була видана у 1973 році під іншою назвою: «Кривавий наклеп: процес над євреями Дамаска; метаморфози вампіра у Німеччині»[100] (L’accusa del sangue: il processo agli ebrei di Damasco; metamorfosi del vampiro in Germania). Серед численних прикладів очищувального пожертвування крові варто пригадати, що у Велику суботу в Ночера-Терінезе, у Калабрії, у процесії Скорботної Божої Матері беруть учать так звані самокатувальники (vattienti). На головах у них колючий вінець, а в руках — батіг зі вплетеними в нього тринадцятьма шматками скла або гвіздками. Вони прилюдно у синхронному ритмі шмагають ними самі себе, проливаючи кров до ніг Богоматері[101]. Кров, що витікає з ран, збирають вирізаними шматочками пробкового матеріалу — так званими трояндами, — якими потім роблять відбиток-мітку на стінах будинків тих, хто допомагає самокатувальникові обробити отримані під час процесії рани вином і оцтом.

Вампіри живляться людською кров’ю, що не має нічого спільного з очищенням. Як і тіла святих, тіла вампірів не розкладаються у могилі, але не через святість, а з волі нечистої сили. Вампіри походять зі світу мертвих; вночі вони встають із могил і нападають на живих, щоб поживитися їхньою кров’ю. У випадку канібалізму в когось може викликати апетит наше тіло (у метафоричному сенсі). А от у вампірів апетит викликає лише чиясь кров, щодо якої у них справді ненаситна жага.

На щастя, на відміну від канібалів, які були і є справж­німи, вампіри — істоти фантастичні. Портрет вампіра, що має невідоме походження та існує майже в усіх культурах, має певні якості, які неодноразово підкреслювалися: він одночасно і не живий, і не мертвий, до того ж приречений навік до цього невизначеного, подвійного стану існування. Є лише один спосіб позбавитися вампіра: приколоти його до землі кілком, встромивши того йому прямо в серце, або відрізати йому голову та вирвати серце з грудей. Лише так можна позбавити вампіра безсмертя, і ця їхня особливість (як свідчить безліч романів і фільмів) викликає у них подвійне відчуття: це відчуття страху й водночас невизнане сподівання покласти край кошмарові вічного життя.

Образ вампіра виникає з народного вірування, поширеного передусім у Центральній і Західній Європі, можливо, пов’язаного з тібетськими та індійськими міфами, а згодом, особливо протягом XIX століття, дає поштовх до появи численних літературних, а відтак кінематографічних творів. Чудова книжка про привидів і вампірів виходить у Франції у 1746 році, а згодом — у новій редакції — в 1751 році. Коли її автор, Авґустин Кальме, опублікував свій твір, Вольтер уже був широко визнаним діячем, а 1751 рік — це той самий рік, у якому побачив світ перший том великої енциклопедії Дідро та Д’Аламбера, яку одноголосно визнали пам’яткою просвітницької філософії та епохи раціоналізму. Корисно інколи вийти за рамки схем Біньямі