Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Виходить за рамки будь-якої уяви і справа японця Іссея Саґави, студента паризької Сорбонни, який у 1981 році запросив до себе на гостину свою юну однокурсницю з Голландії. Дома він її вбив, а потім приготував і з’їв окремі частини її тіла. Решту тіла склав у дві валізи й викинув у одному з паризьких парків. Поліції вдалося встановити, кому саме належали валізи, а згодом знайти частини тіла жертви у його холодильнику. В 1984 році Іссея Саґаву перевезли до психіатричної лікарні в Японії, а в 1986-му — неймовірно, але факт! — випустили на волю. Він дав низку інтерв’ю пресі, а його злочин описав відомий японський письменник Дзюро Кара у своїй книзі «Обожнювання»[93]. Та книжка виграла одну з найпрестижніших літературних премій в Японії, загалом було продано близько мільйона її примірників. Паризький щомісячний журнал «Photo», який надрукував страшні світлини тіла жертви, «переслідували за законом і змусили відкликати з продажу, та було вже запізно: на той час продали вже 160 тисяч примірників»[94].
Щодо випадків канібалізму в Радянському Союзі та в Росії існує чималий перелік публікацій, у центрі яких перебуває постать Андрія Чикатіла (1936–1994), який перші вбивства скоїв у 1978 році і лише в 1992-му був притягнутий до суду і звинувачений у 52 вбивствах, а в 1994-му засуджений до страти. Цій справі був присвячений цикл передач каналу RaiTv під назвою «Лінія тіні» (Linea d’ombra), автора та відучого Массімо Пікоцці.
XI. ВампіриУ книжці Паоло Ломбарді «Відьми, привиди та перевертні» розповідається про те, як у XVI столітті французькими лісами бігали дивні створіння: наполовину чоловіки, наполовину вовки. Вони вбивали, а часто-густо ще й з’їдали своїх жертв. Якщо вдавалося вхопити одного з них, їх відразу ж притягували до суду і зазвичай страчували. Один із них зізнався судді, що йому кортіло спробувати сирого людського м’яса. Такі приклади, стверджує Ломбарді, дають нам змогу заглянути до іншого світу, в якому визнається ймовірність того, що межу, яка відділяє людей від тварин, можна стерти, в якому «душі мертвих бродять серед живих, різні види істот змішуються між собою, перетворюючись одна на одну, а питання форми настільки несуттєве, що чіткі розмежування об’єктів майже не існують»[95]. Були й такі, хто стверджував, що ті чудовиська — наполовину люди, наполовину звірі — народжувалися в результаті актів содомії або у випадках протиприродних статевих стосунків людей із тваринами. На початку XVII століття серед освічених європейців уже ніхто не вірив у лікантропію. Як виникають і закріплюються у громадській думці певні ідеї та вірування? Наприклад, вірити у можливість існування відьом і чаклунства означало визнавати деякі або всі з таких тверджень: деякі особи можуть літати вночі, мати статеві стосунки з дияволом, перетворюватися на тварин (найчастіше на котів або вовків), викликати хвороби, негоду, епідемії. Віра в чаклунство притаманна не лише примітивним і напівдиким спільнотам; у нього вірили такі історичні діячі, як Яків I Англійський або відомий юрист і політолог-теоретик Жан Боден. Чимало представників світу відьом і перевертнів «дожили» й до наших днів. Так, заява сорокарічного програміста зі Сан-Дієго, який у Каліфорнії в 2001 році оголосив про те, що він уже впритул наблизився до втілення у реальність своєї мрії перетворитися на тигра, майже ні в кого не викликала особливого переполоху. Незважаючи на те що той бідолаха витратив сто тисяч доларів, загострив собі всі зуби, наніс на все тіло тату у вигляді чорно-жовтих смуг, зробив імплантацію довгої штучної шерсті під носом. Насправді ж у цій невмирущій вірі у перевертнів і відьом криється дещо дуже бентежне та небезпечне.
Інколи вони повертаються. Впевненість у тому, що інколи мертві можуть повертатися до світу живих, існувала ще від прадавніх часів, але (особливо в наші дні) було б доцільно, мабуть, нагадати, що, як зазначається у фундаментальній праці, присвяченій цій темі, «ті, хто повертається, існують лише завдяки уяві живих». Зазвичай померлі з’являються друзям і родичам у період жалоби після їхньої смерті. Це трапляється переважно у тих випадках, коли традиційного культу поховання як переходу від життя до смерті не було дотримано або було здійснено не так, як треба. За часів Раннього Середньовіччя думка про можливість повернення померлих до світу живих видалася б церкві та святому Авґустинові язичницькою. Являтися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Їсти. Потреба, бажання, одержимість», після закриття браузера.