Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

трояндами та стіл, на якому ця ваза стояла. Його шкіряні пантофлі гучно ляскали по кахлях, а поли світло-зеленого камзола для ранкових візитів маяли, наче крила, коли він крокував через цю залу і далі в напівтемний коридор. Цілий готель, як і його власник, просякнув запахами кедра, старих килимів і геліотропа. Сонні вітальні мріли по обидва боки галереї, кожна з високим мармуровим коминком, що блищав у тіні; безформні в сутінках предмети обстави тислися до стін. Нарешті через стрільчасті подвійні двері ми вийшли на веранду, залляту сонцем, і я зупинився, зажмурившись на мить од цього всевладного бейнського морського світла. «Я тут», — прошепотів мовою півночі, вчепившись у витончено прикрашені вигини балюстради. Залізо під моїми долонями було холодне, непіддатливе, чуже, чудове.

Господар запропонував мені фотель — довге низьке крісло, застелене зеленим шовковим покривалом, — і заспішив геть, аби принести «ковток місцевого». Я напівліг у фотелі, вдихаючи пахощі саду, аромат зморених спекою фіалок з домішками запахів пилу й старого тиньку. Небо було глибокої синьої барви, балкони своїм різнобарв’ям нагадували намисто. Я опустив погляд: бильце фотеля, застелене грушево-зеленою тканиною, здавалася, пульсувало в невтомному світлі. А поряд — моя долоня, вузька, темна, безвладна. В Олондрії. На той час, як мій господар повернувся з вином, я вже поринув у блаженний сон.

* * *

Прокинувся я скуйовджений і спітнілий; сів, підставивши обличчя вечірньому світлу, і думав про книжки. Це була година кебма, названа так на честь хліба, що його споживали в сутінках: крізь сад я міг бачити вогні у вікнах, а в одному зарослому зеленню дворі жіночий голос наполегливо кликав: «Валесе, додому». Я підвівся, обернувся й пішов углиб готелю, натикаючись у темряві на меблі, аж поки світло в коридорі не привело мене до господаря. Він сидів за столом, заставленим наїдками, його обличчя і наолієне волосся блищали в променях розкішної настільної лампи в сітці з рожевого кришталю.

— Заходьте, заходьте, — загукав він, заяснівши посмішкою і схопившись так швидко, аж зачепив стіл і викликав цим ніжний подзвін скла. — Мені не хотілося будити вас, але я радий, що ви нарешті прибули. Мушу сказати вам, наша розмова була напруженою!

Помахом руки він вказав на свого єдиного співтрапезника: мого ключника, Стена. Безбарвний, печальний, якийсь зіщулений навпроти високого бейнця, Стен сидів перед тарілкою, заваленою іноземними делікатесами — рожевими клешнями і відворотного виду кульками з холодцю.

— Стене, — промовив я, намагаючись стримати сміх.

— Екаві, — звернув він на скорботний тон. — Пан наполіг, аби я сів. Я відчув, що не можу відмовитися.

— Ні-ні, ти все добре зробив. Послухай-но, Стене, мені потрібні гроші, олондрійські гроші. Просто дай мені половину того, що у тебе в гаманці.

Бейнець, що так і продовжував стояти, спершись обома руками об стіл, переводив погляд то на мене, то на Стена з поблажливим виглядом людини в доброму гуморі, але, побачивши, що Стен вийняв гаманець і почав одраховувати мені в долоню яскраві трикутні монети, — насурмив брови у збентеженні.

— Отакої! Що це? Пощо ці гроші? Вам не потрібні гроші в моєму домі, — вигукнув він, чи то забувши, що його дім є готелем, чи то місцева гостинність оволоділа ним до такої міри, що він зібрався не брати з мене плату за харчування.

— Пробачте мені. Я не можу залишитися.

— Але куди ж ви зібралися? У мене є сефдаліма, справжня сефдаліма з наших теренів, є з анчоусами або без них! Ну ж бо, телмаро, благаю вас, ви ж нічого не їли! — І нарешті, у відчаї, коли я відчинив перші-ліпші двері: — Не туди! Якщо хочете на вулицю, то в інші двері…

— Дякую, — кинув я через плече, кваплячись у галерею; в кишенях у мене бряжчало. Звідти я потрапив у передпокій з білими трояндами. Залишилося зробити один рух — відчинити двері, і за ними було все: морське повітря, довгі тіні кипарисів, гуркіт коліс екіпажів, Бейн.

Я збіг парадними сходами готелю й опинився у присмерковому світлі, приголомшений наче та міль, випущена з темної спальні. Різні незнайомці штовхали мене — крамарі в коротких плащах, із вгодованими голеними щоками, студенти в яскравих камзолах і писарі в сорочках з китичками. Радісний дух години кебма прокидався під деревами: в кав'ярнях було повно відвідувачів, які наповнювали повітря різноголосим сміхом і хмарами сигарного диму, рвали руками пласкі наолієні хлібці кебма, обмивали пальці в мосяжних чашах, плесканням у долоні підкликали подавальників. Я перебіг через дорогу, сахаючись від карет, і притисся лицем до вікна, де лежали запилюжені книжки. Вони лежали там достоту так, як я собі уявляв: відриті, легко досяжні. Я штовхнув двері — чим змусив мелодійно дзеленькнути дзвіночок — і увійшов до крамниці.

А далі все було, як у тих казках, де стаються раптові перетворення: «Він опинився на якомусь полі й відчув, що це дуже велика країна». Це було схоже на історію, в якій Ефалдар прокидається в місті Зім: «Його оточували стіни з аметисту, а його ліжко стояло на високому помості». В крамниці було тьмяне червонувате світло і зовсім мало вільного місця, бо скрізь громадилися полиці, повністю заставлені книжками, що манили написаними на корінцях назвами: Крамар з Вейма. Вірші, Написані Під Час Подорожі Каналами. Секрети Кореня Мандрагори і Отримувана з Нього Користь. Я пробігався пальцями по книжках, виймав їх з полиць, відкривав їх, гортав сторінки, дихав у такт з рядками таємних слів, занурений у сливе чуттєву свободу, як Ісвалха серед німф у водоймі; в горлі мені став клубок зі смаком невиплаканих сліз. Як же ж багато книжок там було… Незмірно більше, ніж вмістив мій метр у своїй моряцькій скрині. Крамниця здавалася просто неймовірною, потойбічною, якоюсь печерою чудес; при тому вона навіть не була справжньою книгарнею, як оті, що їх я відкрив пізніше, дослідивши обидва боки вулиці Тополь. Це була одна з тих маленьких крамничок, натицяних у різних куточках Бейна, де продаються портрети популярних письменників, тютюн і поряд книжки, а головний