Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

Принаймні, вони були майже непохитні. Упродовж усього ранку Кейт вимагала й зрештою отримала телефон і почала намагатися замовити піцу, щоб її доставили в її палату. Вона зателефонувала в усі відомі їй найменш доброзичливі піцерії Лондона, залякувала їх, потім шумно й марно намагалася замовити мотокур'єра, який мав би об'їхати Вест Енд і спробувати знайти для неї Американську Гарячу Піцу зі списком додаткових перців, грибів і сирів, які диспетчер кур'єрської служби відмовився навіть спробувати запам'ятати, і після приблизно години такої поведінки всі заперечення щодо дострокової виписки Кейт з лікарні поступово відпали, наче пелюстки зів'ялої троянди.

Отже, невдовзі після обіду вона стояла на похмурій вулиці Західного Лондона, почуваючись слабкою та хиткою, але все-таки господаркою свого життя. При собі вона мала рвані залишки дорожньої сумки, від яких вона не захотіла відмовлятися, і маленький папірець, на якому було написане єдине слово.

Вона спіймала таксі й більшу частину дороги до її будинку в Прімроуз Гілл[5] сиділа ззаду з заплющеними очима. Вона зійшла сходами й зайшла до своєї квартири на верхньому поверсі. На її автовідповідачі було десять повідомлень, які вона стерла навіть не послухавши.

Вона розчинила вікно своєї спальні й на секунду або на дві висунулася з нього під досить необачним кутом, який дозволяв побачити сквер. Це був маленький кутовий сквер, в якому було лише двійко платанових дерев. Силуети будинків утворювали навколо нього рамку, а якщо відвертіше, то їм просто не вдалося затулити його повністю, і це робило цей сквер для Кейт дуже особистим, яким не міг бути широкий краєвид.

Колись вона ходила до цього кутового скверу й обійшла його вздовж невидимого периметра, що обмежував те, що вона бачила зі свого вікна, і майже відчула, що це її власна царина. Вона навіть поплескала платани, як це роблять господарі, а потім сиділа під ними й дивилася, як сонце опускається над Лондоном — над його зіпсованим обрієм і його піцеріями, що не доставляють піцу — і пішла звідти з глибоким відчуттям чогось такого… вона не була певна, чого саме. Тим не менш, — нагадала вона собі, — зараз їй треба радіти глибокому відчуттю будь-чого, бодай навіть незрозуміло чого.

Вона змусила себе відійти від вікна, залишивши його відкритим попри холоднечу на вулиці, почапала до ванної кімнати й відкрила крани, щоб наповнити ванну. Це була широка ванна часів короля Едварда, яка займала дивовижно багато місця, а більша частина решти ванної кімнати була зайнята трубами, пофарбованими в кремові кольори. Крани шипіли. Коли в кімнаті стало достатньо пари, щоб було тепло, Кейт роздягнулася, а потім відкрила велику стінну шафу.

Вона відчула слабкий сором через відверто надмірну кількість придбаних нею засобів для ванни, але з якоїсь причини вона не могла пройти повз магазин, не зайшовши в нього й не спокусившись пляшечкою зі скляним корком, всередині якої було щось синє, або зелене, або оранжеве та маслянисте, що мало відновлювати природний баланс якоїсь там речовини, про яку вона навіть не знала, що та має бути в її шкірі.

Вона зупинилася, намагаючись зробити вибір.

Що-небудь рожеве? Що-небудь з вітаміном В? З вітаміном В12? В13? Сама лише кількість засобів, що містили різні типи вітаміну В, викликала сором. Були порошки та олії, тюбики з гелем, навіть пакети якогось духмяного насіння, яке загадковим чином мало бути корисним для якихось забутих частин тіла.

А може ось ці зелені кристали? Колись вона сказала собі, що одного дня не стане турбувати себе вибором, а просто додасть у воду по трохи всього. Коли вона відчуватиме потребу в цьому. Вона вирішила, що сьогодні цей день настав, і з раптовим задоволенням почала додавати в гарячу ванну крапля за краплею все, що було в неї в шафі, доки вода не перетворилася на суміш кольорів, а на дотик стала майже в'язкою.

Кейт закрила крани, на хвилину вийшла за своєю сумочкою, а повернувшись занурилася в ванну й лежала там, заплющивши очі й повільно дихаючи, аж три хвилини і лише тоді звернула свою увагу на папірець, який вона принесла з лікарні.

На ньому було лише одне слово; слово, яке вона вичавила з дивно небалакливої молодої медсестри, яка вранці міряла її температуру.

Кейт питала її про великого чоловіка. Про великого чоловіка, з яким вона зіткнулася в аеропорті, чиє тіло вона знайшла вночі в сусідній палаті.

— О, ні, — відповіла їй медсестра, — він не помер. Просто він був у якійсь комі.

— Можна його відвідати? — запитала Кейт. — Як його звати?

Вона намагалася питати це байдуже, ніби між іншим, але це дуже непросто, коли з твого рота стирчить термометр, тож вона не була певна, що її намагання були успішні. Медсестра сказала, що вона не може сказати, що їй взагалі-то не можна розмовляти про інших пацієнтів. Та й узагалі того чоловіка там уже немає, його відвезли до якогось іншого закладу. Для того, щоб його забрати та кудись повезти, приїжджала «швидка допомога».

Це неабияк здивувало Кейт.

Куди вони його повезли? Що це за особливе місце? Але медсестра не бажала нічого більше казати, а через секунду або дві її викликала головна медсестра. Єдиним словом, яке вона сказала, було те, яке Кейт записала на папірці й на яке зараз дивилася.

Це було слово «Вудсгед».

Тепер, коли вона була більш розслаблена, їй здавалося, що це слово про щось їй нагадує, але де вона могла його почути, вона не пам’ятала.

А коли згадала, то не змогла вже залишитися в ванні ще навіть на секунду, а вилізла з неї й відразу попрямувала