Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

ТАРС не претендувала на статус інформаційної організації у звичайному сенсі, вона вважала себе агенцією, яка передавала «правильне зображення подій». Коли влітку 1980 року в Польщі почалися страйки, ТАРС мовчала, аж поки протистояння не до-сягло критичної точки. Тоді в одній із кореспонденцій з Варшави вона повідомила, що Польща посідає одне з перших місць у світі з вирощування картоплі. В статті зазначалося, що країна культивує картоплю вже триста років.

Ставлення ТАРС до реальності віддзеркалювалося в її термінології, яка була стандартною в газетах і на телебаченні по всьому СРСР. Західні держави були «імперіалістичними», соціалістичні країни — «демократичними». В Азії провідними демократіями були Північна Корея та В’єтнам.

Коли журналісти ТАРС вранці приходили на роботу, вони зазвичай обговорювали те, що чули напередодні ввечері від західних радіостанцій, вважаючи їх цілком надійними джерелами інформації. Проте вони ніколи не обговорювали змісту радянської преси, включно з власними кореспонденціями, які через замовчування вважали нічого не вартими.

Спочатку Федоров не писав власних статей, а лише коригував мову в кореспонденціях, що надходили з Азії. Свій перший матеріал він написав на підставі повідомлення однієї інформаційної агенції про умови утримання в’язнів на островах Фіджі, яке його попросили відредагувати. Там ішлося про те, що в’язниці на Фіджі такі комфортабельні, що люди віддають їм перевагу перед життям на волі.

Федоров розумів, що в оригінальному вигляді цей матеріал використати неможливо, і спочатку не знав, що з ним робити. Але навіть того короткого часу, який він працював у ТАСС, було достатньо, щоби прийнятий у відділі новин спосіб мислення почав впливати на нього. Коли він став писати, то сам здивувався тому, що знає, що від нього вимагають, і дуже швидко статтю було завершено. Відредагований зміст кореспонденції був такий: життя на Фіджі є таким нестерпним, що люди віддають перевагу життю у в’язниці. Серед причин цієї нестерпності були згадані інфляція та безробіття, хоча Федоров не мав жодного уявлення, чи справді вони там існують.

Статтю Федоров віддав черговому редактору, який прочитав її і, не поцікавившись, звідки у Федорова інформація про інфляцію на островах Фіджі, сказав: «Молодець. Саме те, що треба».

Повертаючись до свого стола, Федоров відчував задоволення, яке майже одразу змінилося панікою. «Якщо я не заберуся звідси, — подумав він, — то збожеволію».

«Московська правда», як і ТАРС, намагалася подавати «правильну» версію подій. Ця газета публікувала тексти урядових комюніке та телеграм, безглузді редакційні статті на ідеологічні теми та матеріали про економічні досягнення під заголовками на кшталт «Вище й вище» та «Обґрунтоване задоволення», які з таким самим успіхом можна було використати для описів статевого акту. Проте головним змістом цієї газети були кореспонденції про настрої мас. Одного разу, після отримання Леонідом Брежнєвим другої Зірки Героя Соціалістичної Праці, репортер «Московської правди», який регулярно висвітлював настрої трудящих, зателефонував до якоїсь автобази й запитав у директора, як до цієї події поставилися робітники. Директор запевнив, що вони сприйняли її схвально, і надав репортерові кілька прізвищ своїх головних «ударників», після чого журналіст написав від їхнього імені висловлювання зі схваленням і зобов’язаннями перевиконати план на честь нагороди товариша Брежнєва.

«Московська правда» публікувала також статті про конкретні зловживання, характеризуючи їх як «недоліки». Одного разу газета вирішила перевірити скарги щодо відсутності у певний час молока в деяких московських магазинах. У Московському управлінні торгівлі кореспондентові сказали, що ці магазини не отримують достатньої кількості молока зі заводу. На молокозаводі йому сказали, що не мають достатньої кількості вантажівок. Насправді вантажівок вистачало, але половина з них простоювала через брак запчастин. Кореспондент нормальної газети написав би про наслідки такого простою вантажівок для ефективного постачання молока, але це змусило б замислитися про стан економіки назагал. Тому журналіст вирішив пояснити проблему недоліками графіка постачання. Однак для отримання гонорару йому потрібно було запропонувати якесь рішення, й він запропонував збільшити кількість завозів молока до трьох разів на день — попри те, що й наявний графік неможливо було додержувати. Зрештою статтю опублікували. Робітники автобази ухвалили резолюцію з подякою «Московській правді» за її критику та обіцянкою усунути проблему. На цьому все завершилось, і про цю тему швидко забули.

Пропаганду цього режиму було організовано так, щоби зображувати Радянський Союз земним раєм, а Захід — справжнім пеклом, і давати громадянам хибне уявлення про власне життя, яке часто було привабливішим, аніж та реальність, яку вони бачили довкола себе. Це уявлення підсилювалося за допомогою постійного фабрикування міражів.

МОСКВА, ГРУДЕНЬ 1981 РІК

З Ленінських гір відкривається краєвид на місто, що розкинулося на кілометри — на мегаполіс із широкими проспектами та кварталами брудно-жовтих багатоквартирних будинків, зі смугами лісів і парків, зі звивистою річкою, яка ділить його навпіл і вздовж берегів якої заводи викидають дим у вже імлисте небо. Лише там, унизу, на багатолюдних вулицях з убогими крамницями та повчальними гаслами, відчуваєш унікальність цього міста — не як фізичного явища, а як стану душі.

Ззовні Москва часто здається похмурою і невиразною. Але це оманливе враження. Вона існує на двох рівнях: реального міста та уявного, яке є плодом колективної уяви його мешканців.

Перший аспект уявного міста — це приголомшливий асортимент оманливих фасадів.

Центр Москви прорубає проспект Калініна — широка вулиця, по обидва боки якої вишикувалися двадцятип’ятиповерхові хмарочоси. На одній стороні вулиці — пасаж зі сталі та скла, на другій — кінотеатр і великі магазини. В ущелині між хмарочосами в обидва боки рухається потік транспорту і мчать середньою смугою службові чорні лімузини. На вуличному екрані демонструють сцени з останніх радянських фільмів, і червоні та зелені кольори кінокадрів бризками віддзеркалюються у вітринах пасажу.

Цей проспект, за задумом, вочевидь, мав нагадувати великі авеню на Заході, з якими, втім, він має мало спільного. Тротуари заповнюють тисячі людей, але цей натовп є абсолютно добропорядним і безбарвним. Тут немає кіосків, яток, графіті й майже жодної реклами. Міліція у формі та в цивільному є практично зайвою, бо всі перехожі надзвичайно дисципліновані. Натовп є таким однорідним, що здається, ніби цей потік пішоходів регулює якийсь небесний аналог тієї самої дорожньої міліції, що керує транспортними потоками.

У переповненому гастрономі біля м’ясного прилавку — довга черга. Зараз година пік, але продавчиня саме зараз вирішує піти до вбиральні. Повернувшись за десять хвилин, вона продовжує працювати в черепашому темпі. Натовп починає виявляти невдоволення: «А швидше не можна?