Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

— Не поспішай, — зволікала дружина. — Нам же не тісно. Я вже й кімнату приготувала. Якийсь час побудемо, а потім…

— Кімната не завадить, — погодився Рахімов. — Ми й сюди будемо навідуватися. Нехай собі буде. Але дитині потрібен кисень, спокій.

— Гаразд, — погодилася. — Сьогодні поїду в будинок, подумаю про кімнату новонародженого. До пологів переїдемо.

Та плани людини — ніщо порівняно з Божими…

— Коханий, — стривожено розбудила чоловіка наступного ранку. — Він мовчить, — тримаючись за живіт руками, благально дивилася наляканими очима. Ніби передчувала нещастя.

— Хто? — не міг зрозуміти спросоння.

— Наш малюк, — тремтячими руками гладила живіт.

— Можливо спить, — спробував заспокоїти дружину Рахімов. — Тільки не переживай, бо нерви йому точно нашкодять.

— Ні, ні, — не вгавала занепокоєна жінка. — О такій порі він ніколи не спить. Я знаю. Щось не так, — важко дихала.

— Спокійно, — обняв і пригорнув до себе Лію. — Не накручуйся на пустому місці. Спробуй заснути, розслабитися. Через годинку-дві побачиш: він штовхатиметься, — важко усміхнувся.

Її тривога передалася і йому. У такому стані кохану досі не бачив.

Та пройшло і дві, і три години, а малюк мовчав. Жінка не знаходила собі місця. Було очевидно, що візиту до лікаря не уникнути. Зателефонував гінекологу Авраму Соломоновичу, домовився про зустріч.

— Я не чую, як б’ється серце, — майже плакала Лія, лежачи в кабінеті ультразвукової діагностики. — Раніше звуки його ударів було чути на весь кабінет. — Марат міцно тримав її за руку. Обличчя лікарки не віщувало нічого доброго.

— Заспокойтеся, — нарешті мляво усміхнулася. — Вам не можна нервувати. Усе буде добре. Детальніше поговорите зі своїм лікарем, — багатозначно глянула на Марата, закінчуючи дописувати результати обстеження.

— Дайте сюди, — різко піднявся Рахімов, показуючи на щойно заповнені папірці. — Побудьте з дружиною, — кивнув у бік Лії і швидко подався до Аврама Соломоновича.

— Завчасних діагнозів ставити не буду, але… — почав гінеколог, потираючи чоло рукою. — Треба терміново лягати на обстеження.

— Що це означає?! — підвищив тон Марат. — Говоріть ясніше.

— Відсутнє серцебиття, — прямо видав лікар. — Веземо у реанімацію. Можливо будемо робити кесарів розтин, негайно.

Марат заціпенів. Як таке можливо? Тільки учора все було гаразд. Малюк був таким живим, штовхався, крутився.

Відчув, як розпирає груди. Стає важко дихати. Але переживати ніколи. Зараз важливо врятувати дитину.

Година під дверима реанімації здалась вічністю. Нарешті вийшов лікар.

— Ми зробили кесарів розтин, — повільно стягуючи шапочку промовив. — Дитина була мертва уже мінімум десять годин. Точніше буде ясно після розтину, — важко повідомив.

Мов уві сні почув Марат страшну звістку. На мить усе навкруги потемніло, сколихнулося. Десь здалеку долинали чиїсь крики. Йому дали води. Опустився на лавицю, приперся до стіни. Бліді постаті бігали поряд, закочували рукав: напевно, зміряли тиск. У голові гупало залізним молотом. Щосили заплющив очі, відкрив рот, хапаючи повітря. Стало темно, зовсім темно…

Отямився у кабінеті Аврама Соломоновича.

Той сидів біля кушетки, на якій лежав Рахімов, і міряв йому пульс.

— Де Лія? — важко запитав Марат. Уявити не міг, як вона переживе цю трагедію.

— Спить після операції, — сумно відповів гінеколог. — Наркозу вистачить ще на годину.

— А малюк? — дивлячись на білу стелю, важко промовив.

— Хочеш попрощатися? — співчутливо лікар.

Марат ствердно кивнув головою.

— Я виділю окрему палату, де зможеш побути з ним на самоті.

Тяжкими, стомленими кроками ступав до вказаної кімнати. Ось вона, номер тринадцять.

«Ще й число зловіще», — подумалось йому.

Зупинився.

Якусь мить потримав дверну ручку, не насмілюючись увійти. Потім різко відчинив двері й зайшов усередину.

На маленькому ліжечку для новонароджених лежав його синочок. На секунду Маратові здалось, що він живий. Такий спокійний, заплющені оченята, ніби спить у білосніжних пелюшках.

Підійшов ближче. Торкнувся малесенької голівки. Відчув, як закололо серце. Ніби з далекої відстані розпеченою стрілою пробите. Очі наповнилися сльозами. Руки затремтіли. Обережно, мов найдорогоцінніший скарб, узяв на руки свою дитинку, яка так і не побачила цей грішний світ. Не простягла своїх рученят до батька й матері, не заплакала при народженні.

Від безсилля, мов підкошений, опустився на коліна.

— О, Всевишній, — вперше у житті гірко й безпорадно заплакав, звівши очі до неба. — Я грішний, знаю. Та у чому вина цього янголяти? Краще б Ти забрав моє життя, — важко стогнав, — щоб я цього не пережив, — притис до грудей свого хлопчика. — Малесенький, мій любий синочку, — цілував нерухомі рученята, — я так чекав тебе. Найщасливішим уявляв день, коли вперше візьму на руки, обійму. У страшному сні не міг припустити, що… О, Сило Небесна! Як це пережити? Як змиритися? Як відпустити?

Стоячи на колінах, відчайдушно оплакував свою кровиночку.

Не знати, скільки б отак і простояв, та раптом відчув на плечі руку лікаря.

— За кілька хвилин прокинеться Лія. Треба, щоб ти був поруч, — порадив Аврам Соломонович.

Зібравши останні сили, піднявся. Поклав до ліжечка дитинку. Ще раз поцілував у чоло.

— Спи, мій ріднесенький, — крізь сльози мовив. — Нехай тебе не тривожить суєта цього несправедливого світу.

Лія злегка розплющила очі. Через дію наркозу не зовсім усвідомлювала, де знаходиться. Єдине, що відчула — руку чоловіка, який був поруч.

«Боже, як крутиться голова, — думала. — Все йде обертом», — міцніше стисла руку Марата.

Останнє, що пам’ятає: схвильованих лікарів, які метушилися над нею. Далі — провалля. Серце здавили погані передчуття. Автоматично погладила живіт. Але… Зібравшись силами широко розплющила очі. Ні. Цього не може бути. Дитини немає. Ні поряд, ні…

— Де? — зупинила на Маратові повний болю погляд. — Що? Як? — з тремтячих уст виривалися короткі питання-стогони.

Рахімов узяв руки дружини у свої долоні, поцілував. Лія помітила його вологі очі.

— Кажи, — благально попросила. — Не мовчи. Прошу, тільки не мовчи, — тремтячим голосом замолила.