Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Ти впевнений? — перепитав Ходика Дмитра, коли той закінчив шепотіти.

— Та хай мене Бог покарає, якщо я брешу, ясновельможний пане! — розмашисто тричі перехрестився Дмитро.

— Ти! — Ходика вказав на Тимофія. — Назви своє ім’я!

— Тимофій на прізвисько Красунчик, — без особливої поваги до війта відповів той.

— Та начхати мені, як тебе на Низу кличуть! Як твоє справжнє ім’я і хто твоя рідня? Чи ти такий п’яний, що згадати його не можеш? Чи, може, соромно сказати, тому що воно вкрите ганьбою? Назви себе і своїх родичів.

Війт навмисно хльостко відповів Тимофієві, щоби змусити його говорити, — він знав, що в цьому разі такий гордий хлопець не змовчить.

— Ще жоден із моїх предків ніколи не зганьбив своє ім’я! — люто блиснувши очима, відповів Тимофій. — Я — шляхтич Тимофій Клесінський із Волхóвиць, що в Барському старостві[33], мій герб — «Домброва»[34]. Мій батько — Микита Клесінський, нині покійний, колись був підстаростою барським[35], а старший брат — Матвій Клесінський, колись був полковником Київського козацького полку.

Ходика аж очі витріщив! Треба ж такому диву статися, що саме сьогодні вранці він отримав від цього самого Матвія Клесінського листа з викладенням однієї дуже цікавенької справи і з проханням посприяти в цій справі одній людині, яка має незабаром з’явитися до війта. Від цієї маленької справи сам Ходика очікував великі бариші, які, успішно минаючи міську скарбницю, осіли б у його бездонних скринях. Крім того, він зовсім не заперечував, аби звести з цим Клесінським більш тісне знайомство. Війт чув, що той має гарні зв’язки й серед магнатів, й у дворі польського короля. І ось зірвалися б усі його плани, якби цей хлоп не сказав йому, ким є насправді цей низовий козак. Добре, що він вирішив випити чарочку й потрапив сюди вчасно! Ні, помилки не могло бути — це насправді був брат подільського шляхтича, — усе сходилося. Брат його колись дійсно був полковником, про що сам згадував у листі. Але якого біса в такої гідної людини молодший брат виявився таким пройдисвітом і бешкетником? От треба було йому бити цього рябого шляхтича й підлабузника Голуба? Інших йому мало, чи що? А якщо Кражевський побіжить скаржитися воєводі, у якого служив і був у милості?

Однак пан Андрій відчув тут приховану халепу. На вигляд цей молодший Клесінський був аж ніяк не пройдисвіт і не п’яничка. Навпаки, видно було, що він не такий простак і явно знає собі ціну. Та і приятель його мав не менш гідний вигляд. А чи не набрехав йому Голуб про те, що ці двоє першими затіяли бійку?

— А що ти скажеш, шановний пане Айзіку? Як насправді все було? — запитав війт, тому що знав: корчмар був єдиним свідком, який міг сказати правду.

Айзік зітхнув, оглянув усіх присутніх та знову зітхнув.

— Я звик говорити правду, — незворушно сказав він, немов повторюючи вголос думку війта. — Ці троє молодих людей прийшли сюди ввечері, сіли в куточку, пили, розмовляли, нікому образи й перешкод не чинили. Потім ці двоє панів, — він указав на Марка з Тимофієм, — голосно засміялися, а пан Голуб із паном Кражевським, вочевидь, не так зрозуміли їхній сміх, тому що обурилися й вирішили висміяти цих панів, назвавши їх, не подумавши, крамарями та хлопами, чим дуже серйозно образили молодих шляхтичів. Ну, а пан Клесінський — людина шляхетного походження, це очевидно, не зміг стерпіти такої неповаги до себе. Ось і сталося те, що сталося.

Зависла тиша. Війт стиснув губи, обдумуючи, як йому вчинити. Те, що Кражевський був побитий, звичайно, залишати безкарно не можна, адже він перебуває на службі у воєводи. Але, з іншого боку, він сам спровокував бійку й був битий рівним йому шляхтичем за свій поганий язик. Жид щойно це підтвердив. Тож, урешті-решт, сам винен. А це суттєво змінювало справу. Зрештою, із сокольничим можна й домовитись — він людина поступлива. Про Голуба Ходика навіть і не замислився: та хто він такий, щоби про нього турбуватися? Не буде наступного разу нариватися на п’яну шляхту! А от якщо пан Андрій покарає цього головоріза Клесінського, то це його братові точно не сподобається, що, зі свого боку, зашкодить самому війту, точніше — його майновим інтересам. А пану Андрію це було зовсім не потрібно! Та й за законом він не може взяти молодшого Клесінського під варту й судити за недоведений злочин, оскільки його рід має всі права і привілеї та звільнений від сплати всіх податків і повинностей. Та й у чому він винен? Навпаки, це він постраждав і має право скаржитися на Кражевського!

— Ану, забирайтесь усі звідси! І надалі думайте, що язиками ляпати і як поводитися в порядної людини в корчмі, — голосно проголосив війт.

Усі присутні глядачі, за винятком самих учасників бійки, чомусь зітхнули з полегшенням. Голуб зблід, але все ж улесливо вклонився війту, шмигнув у двері й розчинився в сутінку літнього вечора. Рябий Кражевський затрусився від образи і приниження, сухо попрощався з Ходикою та Айзіком і теж вийшов.