Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Лікарю, — прошепотів Чарлз, розпластавшись, знебарвлений, на постелі, — моя рука... вона більше не слухається мене. Сьогодні вранці вона перетворилася на щось інше: Зробіть щось із нею, лікарю! Лікарю!

Чоловік вишкірився і поплескав малого по руці.

— Синку, мені вона здається цілковито нормальною. Тобі це просто примарилося в гарячці.

— Але ж лікарю! Вона змінилася! — вигукнув Чарлз, жалісливо притискаючи бліду і здичавілу руку. — Чесно!

— Я тобі дам від цього рожеву пігулку, — кліпнув чоловік і поклав кружальце хлопчику на язика. — Ковтай!

— І рука знову слухатиметься мене?

— Так-так.

Коли лікар поїхав геть у своїй машині під спокійним блакитним вересневим небом, у будинку вкотре запанувала тиша. Десь далеко внизу на планеті Кухня цокав годинник. А Чарлз усе лежав та не зводив погляду з руки.

Вона не змінилася. Вона була чимось іншим.

Надворі дмухав вітер. Листя дерев, опадаючи, шелестіло об холодну шибку вікна.

О четвертій зміна сталася і з його іншою рукою. Вона фактично горіла в пропасниці. Пульсувала і мінилася клітина за клітиною. Вона тріпотіла немов тепле серце. Нігті посиніли, а потім розчервонілися. Весь процес зайняв близько години, і коли він скінчився, рука видавалася на вигляд цілковито звичною. Проте звичною вона не була. І належала вона не йому. Хлопець лежав у приголомшеному переляку і невдовзі, виснажений, заснув.

О шостій мама принесла йому суп. Чарлз до нього навіть не доторкнувся.

— У мене немає рук, — проказав він із заплющеними очима.

— З твоїми руками все гаразд.

— Ні, — заголосив малий. — Немає в мене ніяких рук. Таке враження, ніби від них самі кукси позалишалися. Ой, мамо, мамо, пригорни мене. Я такий переляканий.

Довелося їй годувати сина самотужки.

— Мамо, — проказав він, — виклич лікаря, будь ласка, знову. Я такий хворий.

— Він сьогодні приїде о восьмій, — промовила вона і вийшла з кімнати.

О сьомій, коли темна ніч огорнула будинок, Чарлз сидів у ліжку і відчув, що це відбувається спочатку з однією його ногою, а потім й іншою.

— Мамо, хутчіш до мене! — закричав він.

Та коли вона прийшла, все стало як завжди.

Після того як мама спустилася сходами назад, довелося просто лежати і не опиратися. Спочатку ноги борсалися, потім потеплішали, розпашіли, і вся кімната сповнилася жаром гарячкових перемін. Тепло підіймалося від пальців ніг до щиколоток, а потім і до колін.

— Можна? — на порозі стояв усміхнений лікар.

— Лікарю! Швидше, зніміть мої ковдри! — гукнув Чарлз.

— Ось так, — чоловік слухняно зняв укривало. — Тут усе ціле і здорове. Щоправда, трохи потіє. Невеличка температура. Я ж тобі наказав лежати в ліжку, неслухняний хлопчику! — Він ущипнув його за мокру рожеву щоку. — Пігулки помогли? З рукою все гаразд?

— Ні! Тепер у мене віднялася ще й друга і обидві ноги!

— Ну-ну! Доведеться тобі дати ще три таблетки: по одній на кожну кінцівку, еге ж, ти мій персичку? — розсміявся лікар.

— А допоможе? Будь ласка, скажіть мені, що зі мною відбувається!

— Легка форма скарлатини, трішки ускладнена застудою.

— Це в мені живе такий мікроб і плодить інших таких мікробів?

— Так.

— А ви впевнені, що це скарлатина? Ви ж не робили жодних аналізів!

— Я впевнений, що можу її відрізнити на око, — відповів лікар, поважно перевіряючи пульс хлопчика.

Чарлз так і лежав мовчки, поки лікар клацав саквояжем, упаковуючи свій чорний терапевтичний набір та застібаючи сумку на всі замки. У тихій кімнаті голос малого заледве звучав, а очі світилися споминами.

— Якось я читав про це у книзі. Про скам'янілі дерева, коли живе дерево перетворюється на мертву породу. Про те, як вони валяться, гниють, усередину в них проникають мінерали і ростуть схожі на дерева, хоча насправді ніякі вони не дерева. Вони — камінь.

— Ну? — не зрозумів лікар.

— Я тут подумав, — поміркувавши, повів далі мову Чарлз. — А ці мікроби можуть вирости? На уроках біології нам розказували про одноклітинні організми, амеб там, і всяке таке. Про те, як мільйони років тому вони ліпилися докупи, аж поки одного дня не утворилося перше тіло. Ще більше клітин приєднувалися до нього, все це росло, і одного разу так вийшла якась там перша рибина, а потім уже й ми з'явилися, і все це означає, що ми — просто кавалок клітин, які вирішили жити разом та помагати одна одній. Правильно? — Чарлз облизав порепані від гарячки губи.

— До чого ти ведеш? — нахилився над ним лікар.

— Я маю вам це розповісти, лікарю. Повинен, і все! — скрикнув він. — Що станеться, якщо (ну, просто уявіть, ну, уявіть собі таку ситуацію!) багато мікробів зберуться разом, наче в давні дні, аби помагати одне одному, почнуть розмножуватися і плодити ще більше...

Білі руки лежали в нього на грудях і повзли до горла.

— І вони вирішать узяти під свій контроль людину! — вигукнув Чарлз.

— Під свій контроль?

— Так. Стануть новою людиною. Мною, моїми руками, моїми ногами! Раптом ця хвороба знає, як убивати особистість, але продовжувати існувати далі?

Він заволав.

Руки дісталися шиї.

Лікар із криком подався вперед.

О дев'ятій лікаря провели до машини. Батько ніс його сумку. Дорослі трохи побалакали на прохолодному нічному вітрі.

— Просто впевніться, що його руки надійно прив'язані до ніг, — розповідав лікар. — Я не хочу, щоб він сам собі нашкодив.

— Він же видужає? — схопила його за руку матір.

Лікар поплескав її по плечу:

— Хіба всі ці тридцять років не я лікую вашу родину? Це гарячка. В хлопця марення.

— Але ж ці синці на горлі. Він мало не задушив себе.

— Просто надійно їх зв'яжіть. Уранці все буде гаразд.

Автомобіль рушив темною вересневою дорогою.

* * *

О третій ранку Чарлз і досі не міг заснути у своїй маленькій чорній кімнатці. Простирадло під головою та спиною змокріло. Він пашів. У нього більше не було ані рук, ані ніг, усе його тіло почало мінитися. На ліжку хлопець не ворушився, він просто витріщався у порожню стелю,