Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

Він поглянув на її обличчя і багаті коси, розпластані на березі у формі ліри.

— Вона прекрасна, — проказав він.

Хлопці, самі того не помітивши, згідно кивнули.

Позаду них, поквапно злітаючи з дюн, залопотів крилами мартин. Малі аж підскочили і роззирнулися.

Том відчував дрож. І бачив, що хлопці дрижать теж. Просигналив автомобіль. Усі разом кліпнули, їм раптом стало страшно. Погляди піднеслися до автостради.

Тіло тим часом омила хвиля, і навколо нього утворилася чиста біла запруда.

Том кивком голови поманив до себе хлопців.

Хвиля посунула жінку на пару сантиметрів. Вона поступово сповзала в море.

— Але ж... — спробував був заперечити перший.

Том похитав головою.

Третя хвиля підняла тіло і наблизила його до моря майже на півметра. Ще одна потягла його трохи вниз по ріні. А ще три наступні підштовхнули її майже на два метри.

Перший парубійко скрикнув і погнався за жінкою.

Проте Том схопив його за руку. Малий виглядав безпорадним та сумним.

На якісь пару хвилин прибій вгамувався. Том дивився на жінку і думав: «Вона справжня. Вона реальна. Вона моя... але ж вона мертва. Або помре, якщо тут лишатиметься».

— Не можна її відпускати, — обурився перший хлопчина. — Не можна. Не можна і годі!

Інший став між морем і нею.

— Що ми з нею робитимемо, — він питально поглянув на Тома, — якщо вона зостанеться в нас?

— Можна було б... можна було б... — замислився перший, а потім захитав головою і зітхнув: — От чорт.

Його товариш відступив і відкрив шлях морю до жінки.

Наступна хвиля виявилася велетенською. Вона налетіла на берег і нічого по собі не залишила. Кудись поділася і біла барва, і чорні алмазики, і численні струни арфи.

Вони стояли край узмор'я і дивилися на океан — чоловік і двоє хлопців, аж поки не почули, як позаду них серед дюн наближається фургон.

Сонце сіло.

Позаду хтось біг і чалапав ногами та кричав.

Назад вони мовчки їхали присмерковим пляжем у порожньому фургоні з колесами позашляховика. Хлопці сиділи ззаду на мішках із колотим льодом. Трохи згодом Чико заходився завзято лаятися собі під носа, обплювавши все лобове скло.

— Триста фунтів льоду! Триста фунтів льоду! Що мені з ним тепер робити? А ще я мокрий як хлющ. Як хлющ, чуєш? Бо коли поліз у воду пошукати її, ніхто навіть пальцем не поворухнув. Ідіот, ідіот! Ти не змінився! Як і завжди, ти просто стовбичиш там і витріщаєшся. І нічогісінько не робиш!

— А що ти собі думав, га? — стомлено спитав у нього Том, незмінно дивлячись перед собою. — Ти вчинив, як ти завжди чиниш. Геть однаковісінько. Бачив би ти себе збоку.

Хлопців вони висадили біля їхнього пляжного будиночка. Менший спитав голосом, який зазвичай ледве чути проти вітру:

— Чорт! Нам же ніхто і ніколи не повірить...

Чоловіки рушили далі і поставили фургон на автостоянку.

Чико ще посидів пару хвилин, стискаючи та розжимаючи кулаки, поки нарешті не розслабився та гмикнув:

— Дідько! Але я вважаю, все, що не трапляється, — на краще, — він набрав повні груди повітря. — Мені от щойно спало на думку. Кумедно, уяви, що років за двадцять-тридцять посеред ночі нас розбудить телефонний дзвінок одного з цих двох хлопців, уже дорослих, які набиратимуть нас із якогось бару казна-де. От середина ночі, а він телефонує, аби поставити єдине запитання: «Це ж було насправді, так? — скажуть вони. — Це ж сталося в реальності, хіба ні? У п'ятдесят восьмому це з нами трапилося по-справжньому?» А ми сидітимемо глупої ночі на ліжку і відповідатимемо: «Звісно, хлопче. Це справді відбулося в п'ятдесят восьмому». А вони нам: «Дякую». А ми їм: «Та нічого. Завжди будь ласка». Ми побажаємо одне одному доброї ночі. І, можливо, вони ще не дзвонитимуть кілька років.

У темряві двоє чоловіків сиділи на східцях ґанку.

— Томе?

— Що?

Чико замовк.

— Томе, наступного тижня... ти не ідеш.

Це було не питання, а тихе стверджування.

Том замислився. Сигарета згасла в руках. Він тепер знав, що ніколи не зможе поїхати. Адже завтра, і післязавтра, і після-післязавтра він спускатиметься до берега і плаватиме, занурюючись в усі зелено-білі огні та темні пащі, які роззявлятимуть дивні хвилі. Завтра, і післязавтра, і після-післязавтра.

— Ні, Чико, я залишаюся.

Срібні люстерка наближалися нерівним строєм по всьому багатокілометровому берегу, який тягнувся нескінченно на південь і північ. В них не потрапляло відображення жодного будинку, або дерева, або шматка автостради, або машини, або й навіть людини. Зате вони віддзеркалювали спокійний місяць і потім розбивалися на мільйони скляних друзок, що їх море викидало блистіти на пляж. Море знову на якусь мить темнішало, ладнаючи нову навалу люстерок, якими б можна було подивувати двох чоловіків, котрі сиділи там уже тривалий час і, не кліпаючи, чекали.

Марення в гарячці[15]

Переклав Богдан Стасюк

Його поклали поміж свіжих простирадл, чистих, щойно випраних, а на столику під тьмяною рожевою лампою завжди стояла склянка густого тільки-но вичавленого помаранчевого соку. Все, що Чарлзові треба було зробити, це гукнути, і тоді мама чи тато обов'язково зазирнуть до нього в кімнату і спитають, як він почувається. Акустика всередині виявилася нівроку; зранку чутно, як щоранку прополіскує своє порцелянове горло туалет, дріботіння дощових крапель по даху або шурхотіння мишей-нишпорок в потаємних стінах, чи навіть спів канарок у клітці на нижньому поверсі. Якщо нашорошити вуха, хворіти не так уже й нудно.

Хлопцю виповнилося тринадцять. Себто Чарлзові. Стояла середина вересня, і земля навколо займалася осіннім вогнем. Він лежав у ліжку вже третій день, коли його охопив жах.

Його рука почала мінитися[16]. Правиця. Він дивився на неї, як вона лежить сама на ковдрі, пашить і потіє. Трохи затріпотіла, трохи ворухнулася. Так собі і лежала та перебиралася в інший колір.

Того дня знову приходив лікар і постукав його запалі груди, ніби це був барабан.

— Як справи? — усміхнувся він. — Знаю-знаю, тільки не треба зараз ось цього: «Лікарю, у застуди справи те що треба, але ж я почуваюся паскудно!» Ха! — Чоловік розсміявся із власного жарту, який давно всім набив оскомину.

Але