Читати книгу - "Чудове Чудовисько"

з татом приїдуть, а ми — лежимо з тобою. Вони як заплачуть… І потім увесь наш клас прийде і як заплаче, і навіть Козохватка ридатиме, та так пискляво, гидко… І вчителі, Томе, вчителі треба, щоб обов'язково прийшли… чуєш, Томе, ти там не закуняв? Гляди, не спи, не забудь, про що ми домовлялися?

Том безтурботно облизував Соні руки, пнувся лизнути ще й в обличчя, та дівчинка вивернулася. Песик не знітився від того і весело замахав хвостом. Звісно, він анічогісінько не розумів і навіть не уявляв, як противнючо над ним ридатиме його тезка Тома Козохват.

—Так-от, — вела своєї Соня, — учителі всі як заревуть! А Маргарита Семенівна як заголосить: «Ой, пробач, Сонечко, що я тобі колись за самостійну трійку поставила-а-а! Ой, якби ж я знала-а-а!» І Хуба Буба реве не своїм голосом, в один носовичок шморгає, іншим лисину витирає… А ми з тобою лежимо — ні пари з вуст — бліді-блідесенькі такі, як два пельмені… Ти не спи… спи-и-иш, Томе? Бо я-а-а-а щось по… по-зіха-аааю. Та не треба лиза… зати мені носа… і ши-и-ию, не тре-е-е…

Соня провалювалася в сон. Хоча краєчком свідомості розуміла, що цього не слід робити, але того краєчку не вистачало, аби розтовкмачити змореній дівчинці, чому саме не треба спати. Вона майже заснула.

— Ти вже спиш? — раптом долинуло від дверей.

Двері прочинилися.

— Ти спиш, Сонечко? — стиха спитала бабуся. Дівчинка здригнулася, прокинулась і тут-таки все пригадала: вона ж не мусила спати через бабусю. Соні побігли по спині мурашки, а в голові знову мелодійно й рішуче захрипів Славко Вакарчук: «Я не здамся без бою! Я не здамся без бою!…»

Бабуся тим часом навшпиньки наблизилася до ліжка.

— Заснула, — тихо сама собі прошепотіла бабуся, — от і добре. Раненько щось сьогодні. Соні стало зовсім моторошно, їй навіть здалося, що мурашки, які бігають в неї на спині, замість ніг мають гострющі голочки, якими комахи проштрикують її бліду шкіру. Хоч як було страшно, Соня трішечки розплющила одне око. Бабуся почала нахилятися над онукою, так що посічені зморшками губи наблизилися до її обличчя. На фартусі, як і раніше, темніла жахлива пляма. Соні відібрало мову, й підлі мурахи раптом усі-всі одночасно увігнали свої лапки-шпичаки у змарніле тіло дівчинки.

Бабусині губи промайнули перед Сониними очима і… ніжно торкнулися онуччиної щоки.

— Спи, моє тихе сонечко, — з любов'ю прошепотіла бабуся і дбайливо поправила дівчинці подушку.

— А ти чого тут розлігся? — це вона зауважила Тома в Соні на ліжку. — Ану, не розбуди мені дитину, пішли-но зі мною, голубе чорноокий, у коридорі поспиш сьогодні.

Бабуся взяла Тома на руки і пішла з ним до дверей.

— Ба, — покликала стареньку Соня.

— Чого тобі, крихітко?

— Я так і знала, що це не ти, — відповіла дівчинка. — Я тебе дуже люблю.

— Що ти таке кажеш? — не зрозуміла, про що йдеться, бабуся. — Тобі щось наснилося, ге? Я тебе теж сильно люблю, дитинко. Спи, все буде добре.

— Ба, — знову озвалася дівчинка, — а що то в тебе за пляма на фартуху?

— То я борщем удень облилася, а що?

— Нічого. На добраніч, ба.

Щаслива, Соня заплющила очі й посміхнулася. Вона знала: тепер справді все буде добре. Ще ніколи Соня не спала так солодко.

Лист до бабая

Наступного дня, перед першим уроком, Соня, захлинаючись від нетерпіння, розповіла другові про бабусю і про пляму борщу, і про те, як вона спочатку перелякалася на смерть, а потім зраділа, що її бабуся не упир… Вона переповідала про вчорашні події так жваво, що на Чу не міг не перекинутися гарний настрій Соні.

— Ти сьогодні така завзята, — вдоволено зауважив він.

— Я почуваюся на всі сто, — весело мовила дівчинка, — так гарно виспалась, і сили наче додалося.

— Е, це класно, але ще зарано радіти, — кинув Чу. — Виходить, ми знову нічогісінько не знаємо про твого кровопивцю.

— Якось дізнаємось, — бадьоро запевнила Соня й замовкла, бо до класу саме ввійшла класна керівничка 3-А Маргарита Семенівна.

— Увага, діти! — сказала вона. — За тиждень — кінець навчального року. Ви отримаєте табелі про успішність. Але спочатку я хочу поговорити про ваше навчання з вашими батьками. Отже, післязавтра в нас — батьківські збори, діти. Передайте батькам, що явка обов'язкова.

На перерві Соня помітила, що Чу чимось стурбований.

— Думаєш про подяки? — спитала дівчинка.

— Е, про батьківські збори, — невесело відповів Чу.

— А що таке?

— Хіба не чула, що сказала Маргарита Семенівна? Явка обов'язкова.

— А твої батьки хіба не зможуть прийти?

— Ніяк не зможуть, — завертів головою Чу й похнюпився ще більше. — У чудовиськ не буває батьків.

— Як це — не буває? — Соня лише тепер збагнула, що Чу ніколи не згадував про свою сім'ю.

— Не буває, та й годі.

— Дивно. Але ж цього просто не може бути. Звідки тоді ти взявся? Звідки взагалі беруться всі чудовиська?

— Е, беруться собі. А до чого тут батьки?

— Ну, не знаю, — зніяковіла дівчинка. — Тобто я не втаємничена в подробиці, проте знаю напевно, що без батьків тут не обходиться. Я хочу сказати, що діти нізвідки не беруться. Тобто самі по собі. Згадала: їх повинен хтось знайти в капусті або в горосі. Чи, наприклад, отримати в подарунок від лелеки, купити на базарі, ну, в крайньому разі, народити. От тебе — в чому знайшли?

— Хто?

— Ну, батьки… А, ти ж кажеш, батьків немає… гм… О! В мене он бабуся піде, ти знаєш. І ти ж якось, здається, щось згадував про свою бабусю. Є в тебе баба з дідом?

— Є. Тільки не баба з дідом, а баба з бабаєм.

— Бабаєм?!

— Угу. У чудовиськ бабаї бувають.

— А це що — ті самі, що дітей лякають?

— Ті самі. Хоча як вони там вже лякають! Не сміши. Вік уже не той. Деякі бабаї зненацька гикнуть, то самі аж підскакують від переляку. А ти кажеш — лякають… Щоправда, мій бабай ще ого-го! Колись Верховним страхополохом був, поки не…

— Поки не що?

— Е, довга історія.

— Виходить, бабаї — це теж чудовиська?

— А як ти