read-books.club » Фентезі » Хроніка заводного птаха 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

420
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Хроніка заводного птаха" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: Фентезі / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 202
Перейти на сторінку:
вони мене дратували. Чесно кажучи, я просто не розумів, про що, власне, можуть говорити такі різні люди, як Куміко й Нобору Ватая. Чи, може, це стає здійсненним завдяки особливому фільтру їхньої кревної спорідненості?

Куміко була на дев’ять років молодшою від Нобору Ватая і, крім того, у дитинстві вона кілька років жила з бабусею. Мабуть, і внаслідок цього між ними не склалися приязні, як звичайно у брата й сестри, стосунки.

Від самого початку в їхній родині було троє дітей — крім них обох, ще одна дочка, на п’ять років старша від Куміко. У трирічному віці Куміко забрали з Токіо до Нііґати, до батьківського дому, де її виховувала бабуся. Пізніше батьки пояснювали, що змалку вона часто хворіла, а тому вони вирішили, що їй краще рости в селі, на свіжому повітрі, але Куміко не могла в це повірити. Бо насправді не була такою кволою, ні на що не слабувала і не пригадує, щоб у Нііґаті дорослі особливо турбувалися її здоров’ям. «Мабуть, це була просто відмовка», — казала мені Куміко.

Уже згодом від одного родича вона почула, що її бабуся і мати довго ворогували, тож від’їзд Куміко до Нііґати був, так би мовити, умовою тимчасового перемир’я між ними. Віддавши на деякий час дочку, батьки Куміко вгамували гнів бабусі, а вона, отримавши під свою опіку внучку, запевнила собі зв’язок із сином, батьком Куміко. Виходило, що дитина начебто стала заручницею.

«Оскільки в батьків уже було двоє дітей, — розповідала Куміко, — то мій від’їзд не мав особливого значення. Звісно, вони не збиралися мене покидати, але віддали мене з легкою душею — мовляв, я ще маленька і довго там не затримаюся. Видно, з усякого погляду таке рішення для всіх було зручним. Ти можеш у це повірити? Не знаю чому, але ніхто з них не розумів, як це погано вплине на малу дитину».

Куміко жила в бабусі від трьох до шести років. За ці три роки нічого прикрого, незвичного з нею не сталося. Бабуся упадала всією душею коло неї, а їй самій приємніше було гратися з однолітками, двоюрідними братами й сестрами, ніж з набагато старшими братом і сестрою. Куміко привезли назад до Токіо, коли настав час іти до школи. Відчуваючи дедалі більший неспокій через розлуку з дочкою і побоюючись, щоб не було пізно, батьки наполягли на її поверненні додому. Але в певному розумінні вже було таки пізно. Після того, як було вирішено, що Куміко повернеться до Токіо, бабуся страшно занервувала. Перестала їсти, майже не могла спати. Плакала, сердилась і надовго замовкала. То міцно стискала Куміко в обіймах, то била її по руках лінійкою так сильно, що синяки залишала. Неподобними словами лаяла її матір. То казала, що не відпустить її і помре, якщо вона поїде, то заявляла, що не хоче її більше бачити — мовляв, нехай забирається світ за очі. Пробувала навіть перерізати собі вени ножицями. Куміко зовсім не розуміла, що, власне, навколо неї коїться.

І тоді вона відгородилася від зовнішнього світу. Перестала думати, перестала бажати. Її становище виходило за межі розуміння. Куміко заплющувала очі, затикала вуха, відмовлялася думати. Після того кілька місяців майже випало з її пам’яті. Пізніше не пригадувала нічого з того, що тоді з нею відбувалося. Отямилася тоді, коли була в іншому домі. Там, де мала жити. З батьками, братом і сестрою. Та це не був її дім. А просто нове середовище.

Куміко не знала, через що її розлучили з бабусею і привезли в новий дім, але інстинктивно здогадувалася, що не буде вороття до життя в Нііґаті. Світ, в якому опинилася вона, шестирічна дівчина, не вкладався в її розуміння. Її колишній світ відрізнявся від цього багато в чому, а те, що здавалося схожим, поводилося цілком по-іншому. Вона не розуміла, на яких світоглядних цінностях і принципах він побудований, і навіть не могла брати участі в розмовах, що велися в новій родині.

У новій обстановці Куміко стала мовчазною і відлюдькуватою дівчиною. Не знала, кому може довіряти, на кого покладатися. Навіть, зрідка опиняючись на колінах батька чи матері, не почувалася спокійною. Не пам’ятала їхнього запаху й тому страшно нервувала. Іноді навіть ненавиділа цей запах. І тільки старшій сестрі потроху відкривала свою душу. Батьки не знали, що робити з такою норовливою дочкою, а старший брат відтоді навіть перестав звертати на неї увагу. І тільки сестра розуміла, якою розгубленою і самотньою почувається Куміко. Вона терпеливо її доглядала: спала з нею в одній кімнаті, намагалась потроху розмовляти, читала їй книжки, разом ходила до школи, допомагала виконувати домашні завдання. Коли Куміко годинами плакала в кутку, сестра сиділа поруч, міцно обійнявши її. Вона старалася знайти принаймні вузеньку стежку до її серця. І якби через рік після повернення Куміко додому сестра не вмерла від харчового отруєння, все, можливо, склалося б по-іншому.

«Якби сестра жила, то, гадаю, життя нашої сім’ї було б трохи кращим, — казала Куміко. — Вона вчилася тільки в шостому класі, але вже вважалася, так би мовити, її стрижнем. Якби вона залишилася жити, усі ми, можливо, були б поряднішими людьми, ніж зараз. Принаймні я, гадаю, була б урятована. Розумієш? Відтоді мене не покидає відчуття провини. Чому я не вмерла замість неї? Чому залишилася жити я, від якої немає нікому ні користі, ні радості? І батьки, й брат здогадувалися про такі мої думки, але не знайшли для мене жодного теплого слова. Ба більше — при нагоді завжди пригадували покійну сестру: яка вона була гарна, розумна й чуйна, як усі її любили, як добре грала на роялі! Мене також учили грати! Бо, мовляв, після смерті сестри залишився рояль. Та я не мала до цього охоти. Я розуміла, що не зумію грати так, як вона, й не хотіла ще раз засвідчувати свою недолугість. Я не могла нікого замінити й не хотіла ставати кимсь іншим. Але вони мене просто не слухали. Ніхто й не збирався слухати, що я кажу! Тому я все ще дивлюся на піаніно з огидою. І так само на людей, що на ньому грають».

Слухаючи розповідь Куміко, я кипів гнівом проти її родини. За те, що вони зробили і не зробили для неї. Пригадую, це було ще до одруження. Місяців два після нашого знайомства. Був тихий недільний ранок, ми лежали в ліжку. Ніби розмотуючи заплутану тасьму, Куміко поволі розповідала про своє дитинство. Розповідала так довго вперше. Досі я

1 ... 20 21 22 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніка заводного птаха"