Читати книгу - "Великий Мольн"

Траплялося й раніше, що взимку до нас ненадовго забредали випадкові учні: човнярі, які застрягли через несподівані морози, мандрівні підмайстри, подорожні, затримані снігопадом. Вони лишалися в школі два-три дні, інколи місяць, але рідко коли більше… На першому уроці вони привертали до себе загальну увагу, але невдовзі їх уже не помічали і вони розчинялися в юрбі звичайних учнів.

Але цього новачка годі було легко забути. Я й досі згадую цю незвичайну істоту й увесь дивний скарб, який він приніс у сумці за спиною. Передусім це були ручки «з краєвидами», — він дістав їх, щоб писати диктант. У них були малесенькі вічка, заглянувши в які можна було побачити досить невиразне й грубо виконане зображення базиліки Лурда або якоїсь іншої, невідомої нам споруди. Він вибрав собі одну з цих ручок, а решта одразу ж пішла з рук у руки по класу. Потім новачок добув китайський пенал з циркулем та іншим цікавим приладдям, яке теж помандрувало уздовж лівої лави, потайки переходячи від учня до учня й тихо ковзаючи під зошитами, щоб пан Серель нічого не помітив.

Відтак з'явилися книжки, новісінькі, знайомі мені лише за назвами, які я так побожно читав на звороті обкладинок книжок нашої бібліотеки: «Земля дроздів», «Скеля чайок», «Мій друг Бенуа»… Школярі розіклали на колінах невідомо звідки добуті, може, просто вкрадені томи й гортали їх однією рукою, а другою писали водночас диктант. Деякі крутили під партами циркулями. Інші ловили момент, коли пан Серель, ідучи від кафедри до вікна й диктуючи, повертався до класу спиною, заплющували одне око й другим намагалися розгледіти синьо-зелений, вкритий тріщинами собор Паризької богоматері. А дивний учень з ручкою в руці, вирізняючись своїм тонким профілем на тлі стовпа, весело підморгував, задоволений усією цією таємною грою, що зав'язалася довкола нього.

Але поступово клас занепокоївся: кожен предмет, що передавався з рук у руки, доходив до Великого Мольна, і той, не дивлячись на них, з виглядом цілковитої зневаги, складав їх біля себе. Незабаром біля нього лежало багато рівно розкладених різнобарвних предметів, наче біля ніг жінки, яка представляє на алегоричних картинах Науку. Пан Серель неодмінно побачить цю чудернацьку виставку й помітить, як у класі вовтузяться учні. Тож він напевне влаштує допит про події минулої ночі. Присутність мандрівного актора тільки полегшить цю справу.

І справді, пан Серель невдовзі зупинився перед Великим Мольном.

— Чиє це все? — здивовано спитав він, показуючи на «це все» корінцем книжки, в якій він заклав указівним пальцем потрібну сторінку.

— А я не знаю, — відповів Мольн похмуро, не підводячи голови.

Тоді озвався новачок:

— Це моє, — сказав він.

І одразу ж додав з широким, вишуканим жестом молодого вельможі, перед яким не встояло серце старого вчителя: — Але якщо ви, пане, бажаєте подивитися, то я надаю це у ваше розпорядження.

Тоді вмить, мовби побоюючись зіпсувати нові взаємини, які щойно виникли на наших очах, увесь клас з цікавістю обступив пана Сереля, що нахилив над цим скарбом свою кучеряву, вже трохи облисілу голову, й молодого блідого новачка, який спокійно, з переможним виглядом робив необхідні пояснення. А Великий Мольн мовчки сидів на своїй лазі, супив брови, втуплювався в чернетку й розв'язував якусь складну задачку.

За цими розглядинами нас і застала «чвертка години». Диктант ми не докінчили, в класі панував безлад. Власне, перерва тривала з самого ранку.

Коли о пів на одинадцяту ми вбігли на похмуре й брудне подвір'я, то враз помітили, що верховодить повий ватажок.

З усіх розваг, які він запровадив у нас того ранку, я запам'ятав лише одну иайкривавішу: це був своєрідний рицарський турнір, у якому кіньми виступали старшокласники, а вершниками — молодші школярі, що видиралися їм на плечі.

Поділившись на два гурти й рухаючись з протилежних кінців подвір'я, вони накидалися одні на одних і намагались дужим ударом збити з ніг противника; вершники, використовуючи шарфи як ласо й виставивши вперед руки, мов списи, вибивали один одного з сідла. Подеколи вершник, ухиляючись від удару, втрачав рівновагу, падав у болото й опинявся під копитами свого коня. Декому, кого наполовину вибивали із сідла, щастило схопитися за ноги свого коші й знову видертися на нього. Стрункий вершник з перев'язаною головою, осідлавши рудого клаповухого довганя Делажа, заохочував до бою обидва війська, що воювали між собою, з гучним реготом спритно правуючи своїм конем.

Огюстен стояв у дверях школи й похмуро дивився на цю гру. Я в нерішучості стовбичив біля нього.

— Ну й хитрун! — процідив крізь зуби Мольн. — Прийшов сюди з самого ранку — це єдиний для нього спосіб залишитися поза підозрою. І пан Серель упіймався на гачок!

Він іще довго стояв так, підставивши вітрові свою пострижену голову й щось буркочучи на адресу цього штукаря, який так спритно примусив наших хлопчаків стусати один одного, — тих самих хлопчаків, чиїм ватажком ще недавно був Мольн. І я, за вдачею сумирний хлопчина, цілком згоджувався зі своїм товаришем.

Школярі, скориставшись з відсутності вчителя, вели бої в усіх кутках подвір'я; найменшенькі теж вилазили одні на одних, потім щодуху мчали по подвір'ю і, не чекаючи удару супротивника, летіли стрімголов у грязюку… Незабаром усі збилися у величезний вируючий гурт, у якому зрідка миготіла біла пов'язка нового верховоди.

Тоді Великий Мольн не витримав. Він нахилив голову, поклав руки собі на стегна й крикнув мені:

— Ходімо, Франсуа!

Його несподіване рішення захопило мене зненацька, але я, не вагаючись, поліз йому на плечі; за мить ми вже були всередині гурту, а бійці розгублено розбігалися, вигукуючи:

— Ось і Мольн! Ось і Великий Мольн!

Опинившись у оточенні небагатьох тих, хто не хотів покидати гри, Мольн закружляв на місці, промовляючи мені:

— Витягни руки! Хапай їх, як я хапав їх минулої ночі!

І я, захмелівши від бійки й бувши певен у перемозі, хапав хлопчиків то з одного боку, то з іншого, а вони відбивались, намагалися втриматися на плечах старшокласників, та все одно летіли на землю. Якось умить усі попадали долі, тільки новачок і далі сидів верхи на Делажі; але тому не дуже хотілося битись із Огюстеном; він різко випростався й скинув із себе блідого вершинка.

Поклавши руки на плече Делажа, мовби військовий командир, який тримає за вуздечку свого коня, юнак із білою пов'язкою поглянув на Великого Мольна трохи боязко і з щирим захопленням.

— Ну й здорово! — сказав він.

Але задзвонив дзвоник, і учні,