Читати книгу - "Таємничий лицар"

— Хіба я казав про себе як про знаного переможця? Виграючи турніри, здобувають славу. Але як на мене, краще віспа, ніж та слава. Ні, красно дякую. Я виграю наступний герць, але наостанок впаду. Маслоплав наготував тридцять драконів для другого лицаря на турнірі. Мені цього вистачить… а ще ж добрячі викупи та виграші з закладів.

Він махнув рукою на купки срібних оленів та золотих драконів на столі.

— Ви здоровий чолов’яга на вид, величенький та ставний. Зріст зачаровує дурників, хоча у кінному герці з нього немає жодного зиску. Вілові вдалося підняти заклади проти мене до трьох проти одного. Один бовдур — князь Шевний — дав п’ять до одного.

Він підняв срібного оленя і, закрутивши, підкинув його у повітря.

— Старий Бик полетить сторчма наступним. А за ним і лицар Дуплястої Калини, якщо дотягне. Беручи до уваги настрої натовпу, я зберу проти себе гарні заклади. Адже селяни так люблять своїх сільських звитяжців.

— В пані Глендоні тече кров справжнього звитяжця, — бовкнув Дунк.

— Охоче сподіваюся. За таку кров даватимуть два до одного. На жаль, кров хвойди варта меншого. Пан Глендон патякає про свого батька при кожній нагоді, але чи помітили ви, що він ніколи не згадує про матір? І на те є вагома причина: він народився від табірної дівки, яку звали Янка. Точніше, до Червонотрав’я вона звалася Янка-Копійчанка, але в ніч перед битвою вграла стільки чоловіків, що змінила прізвисько на Янка-Червонянка. Без сумніву, Вогнепал теж її раніше не минав, але тим самим можуть похвалитися ще сто чоловіків. Тож мені здається, що наш друг Глендон зависокої про себе думки. А сам навіть не рудий.

«От тобі й кров звитяжця» — подумав Дунк.

— Але ж він каже, що є лицарем.

— І не обманює. Хлопчик з сестрою виросли у бурдеї, який звався «Дупляста Калина». Коли Янка-Копійчанка померла, про них дбали інші хвойди. Вони ж згодували хлопцеві вигадану матір’ю байку про те, що він народився від сім'я Вогнепала. Старий зброєносець, що жив неподалік, за кисле пиво та солодку дірку навчив хлопця, як умів, лицарської науки, але ж не міг висвятити шмаркача, бо сам лицарем не був. Та за півроку до бурдею нагодилася ватага лицарів, а серед них такий собі пан Морган Вишеград, який сп’яну заприязнився до сестри пана Глендона. Так сталося, що сестра ще в дівоцтві сиділа, а Вишеград не мав стільки грошей, як зазвичай беруть за цнотливих. От і уклали вони угоду. Пан Морган прийняв її брата до поважного лицарського товариства просто там, у «Дуплястій Калині», перед двадцятьма свідками, а сестричка відвела його нагору і дала зірвати свого вінця. Отака справа.

«Кожен лицар може висвятити іншого.» Дунк чував, коли ще служив зброєносцем в пана Арлана, про вояків, які купили собі лицарство послугами, погрозами чи калитою срібла. Але ще ніколи — сестриною цнотою.

— То просто байка! — прохопився Дунк. — То не може бути правда.

— Я її чув від Кірбі Піма, який божиться, що був там власною особою і на свої очі бачив те висвячення, — здвигнув плечима пан Утор. — Та байдуже, воювали його предки чи шльондрували — з сідла він у мене вилетить хутенько та гарненько.

— Але ж за жеребом може випасти й не він.

Пан Утор підняв брову.

— Звитух поважає срібло незгірше від інших. Даю вам слово, наступним мені випаде Старий Бик, а тоді й хлопець. Чи не бажаєте на це поставити?

— В мене вже нема чого ставити.

Дунк не міг вирішити, що огидніше: те, що Слимак дає хабарі розпорядникові задля бажаного парування, чи те, що Слимак замовив собі саме його. І рішуче звівся на ноги.

— Я сказав усе, заради чого прийшов. Мій кінь та меч належать вам, а заразом і обладунок.

Слимак переплів пальці.

— Можливо, є інший спосіб. Ви ж не зовсім нездара. Маєте свої переваги. Наприклад, гепаєте на землю просто розкішно.

Пан Утор посміхнувся, заблищав масними губами.

— Я позичу вам вашого огиря та обладунок… якщо ви вступите до мене на службу.

— Службу? — Дунк не розумів. — Яку саме службу? Зброєносця ви вже маєте. Чи вам треба поставити залогу в якомусь замку?

— Було б треба, якби я мав замка. Але ж кажу, корчми зручніші. Замки дуже дорогі в утриманні. А отже, йдеться не про замок. Служба полягатиме в тому, щоб виїхати проти мене ще на кількох турнірах — скажімо, двадцяти. Не надто складне доручення, еге ж? Матимете десяту частину від моїх виграшів. І на майбутнє обіцяю бити у ваші широкі груди, а не в голову.

— Тобто я маю їздити з вами, аби падати з коня?

Пан Утор задоволено гигикнув.

— Ви таке розкішне опудало. Ніхто зроду не повірить, що якийсь сутулий дядько з равликом на щиті може вибити з сідла такого велетня.

Він потер підборіддя.

— Але вам слід обрати інший знак для щита. Шибеник виглядає досить зловісно, та чим він має лякати? Зрештою, його схопили і стратили. Ні, треба вигадати щось лютіше. Може, ведмежу голову. Черепа. Ще краще — три черепи. Немовля, наколоте на списа. Ще треба відростити волосся і завести бороду. Що довшу, дикішу і неохайнішу, то краще. Таких місцевих забав довкола влаштовується більше, ніж ви гадаєте. Можна підняти заклади так, що заробимо досить, аби й собі драконяче яйце купити, поки…

— …поки не дізнаються, який я косорукий? Я втратив лицарію, та не лицарську честь. Беріть собі Грома і обладунок. Більше вам від мене нічого не перепаде.

— Жебракові гонор не личить, пане мій. Найнятися до мене — то не найгірша доля. Принаймні я можу навчити вас дечого про кінний герць, на якому ви зараз розумієтеся, як льоха з хліву.

— Як саме навчити? Виставляючи мене дурником на людях?

— Дурником я вас уже виставив. Але навіть дурникам не завадить інколи їсти.

Дунк відчув прагнення загасити кулаком ту посмішечку на його мармизі.

— Тепер бачу, чого ви намалювали слимака на щиті. Бо ви слизька потвора, а не лицар.

— А ви звичайнісінький бовдур. Ви справді такий